Нормативно-правовим актом, що регулює питання звернення до господарського суду є Господарський процесуальний кодекс України (ГПКУ).

Нормативно-правовим актом, що регулює питання звернення до господарського суду є Господарський процесуальний кодекс України (ГПКУ). Відповідно до статті 1 ГПКУ підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду, згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Звернення до суду здійснюється у більшості випадків, шляхом подання позовної заяви.

Вимоги щодо форми позовної заяви встановлені ст. 54 ГПКУ, відповідно до якої позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі. Норми ГПКУ не визначають способів і технічних засобів, за допомогою яких допускається виготовлення позовної заяви. У судовій практиці склався звичай, згідно з яким позовна заява виготовляється на паперовому носії за допомогою друкарської чи комп'ютерної техніки. Не заперечується виготовлення позовної заяви рукописним способом.

Позовна заява має містити підпис позивача або його представника із зазначенням дати подання заяви. При цьому відтворення підпису за допомогою факсиміле або інших технічних засобів не допускається.

Відповідно до ст. 92 ЦКУ юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів і закону. Отже, від імені юридичної особи позовну заяву підписує повноважна посадова особа, повноваження якої ґрунтуються на установчих документах чи приписах закону.

Якщо юридичну особу очолює виконувач обов'язків керівника, він має право підпису на підставі рішення (наказу) про призначення його виконувачем обов'язків, якщо в цьому рішенні (наказі) відсутні обмеження щодо права підпису.

Якщо юридичну особу очолює колегіальний орган, позовна заява підписується одним із членів колегіального органу, якого уповноважено рішенням цього органу. Позовна заява може бути також підписана і всіма членами колегіального органу.

Від імені юридичної особи, що ліквідується, позовна заява підписується головою ліквідаційної комісії, крім випадків, коли відповідно до ст. 60 ГКУ це покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

У процедурах банкрутства юридичної особи позовна заява може підписуватися арбітражним керуючим. Його повноваження на це випливають із норми ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до якої арбітражний керуючий має право звертатися до господарського суду у випадках, передбачених цим Законом. Відповідно до ст. 17 цього ж Закону керуючий санацією має право подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними. Крім того, керуючий санацією зобов'язаний від імені боржника заявляти позови про стягнення заборгованості з дебіторів боржника, а також з осіб, які несуть з боржником відповідно до закону або договору субсидіарну (додаткову) чи солідарну відповідальність. Позовна заява може бути підписана ліквідатором, оскільки згідно із ст. 25 Закону з дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи - банкрута.

Відповідно до ст. 23 ГПКУ позов може бути подано спільно кількома позивачами. У такому випадку позовна заява повинна бути підписана від імені кожного позивача або ним самим, або його повноважним представником.

Перед поданням позову позивач має визначитися з підсудністю справи, тобто встановити, до якого саме господарського суду необхідно подавати позовну заяву. За загальним правилом статті 15 ГПКУ підсудність встановлюється за місцезнаходженням відповідача або сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо.

Але існує й виключна підсудність справ, яка встановлена статтею 16 ГПКУ. Згідно з частиною четвертою цієї статті справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва. Інші правила виключної підсудності справ встановлені також для спорів, пов'язаних з договором перевезення, правом власності на майно, порушенням майнових прав інтелектуальної власності та справ у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером).

Основні реквізити позовної заяви

ГПКУ містить перелік обов'язкових реквізитів позовної заяви.

1. Найменування господарського суду, до якого подається заява.

На етапі подання заяви важливим моментом є визначення господарського суду, який розглядатиме справу. Якщо позивач помилиться і виявиться, що справа не є підсудною даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. При цьому позивач має право оскаржити ухвалу суду про передачу справи за підсудністю.

Найменування господарського суду визначається відповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 р. N 511/2001 "Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України", п. 3 якого затверджено мережу місцевих господарських судів України. Так, місцевими господарськими судами є:

Господарський суд Автономної Республіки Крим;

Господарський суд Вінницької області;

Господарський суд Волинської області;

Господарський суд Дніпропетровської області,

Господарський суд Донецької області;

Господарський суд Житомирської області;

Господарський суд Закарпатської області;

Господарський суд Запорізької області;

Господарський суд Івано-Франківської області;

Господарський суд Київської області;

Господарський суд Кіровоградської області;

Господарський суд Луганської області;

Господарський суд Львівської області;

Господарський суд Миколаївської області;

Господарський суд Одеської області;

Господарський суд Полтавської області;

Господарський суд Рівненської області;

Господарський суд Сумської області;

Господарський суд Тернопільської області;

Господарський суд Харківської області;

Господарський суд Херсонської області;

Господарський суд Хмельницької області;

Господарський суд Черкаської області;

Господарський суд Чернівецької області;

Господарський суд Чернігівської області;

Господарський суд міста Києва;

Господарський суд міста Севастополя.

2) найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності - для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб'єкта господарювання за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб - платників податків).

Відповідно до ст. 90 ЦКУ юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

Згідно із ст. 57 ГКУ в установчих документах повинно бути, зокрема, зазначено найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання.

Статтею 93 ЦКУ встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Стаття 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" визначає, що місцезнаходження юридичної особи - це адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Місцезнаходження юридичної особи визначається засновниками в установчих документах та вказується в реквізитах реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи, яка подається реєструючому органу під час державної реєстрації (наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20 квітня 2007 р. N 54).

Отже, найменування і місцезнаходження у позовній заяві повинно визначатися та вказуватися згідно з установчими документами юридичної особи.

При цьому Вищий господарський суд України в п. 15 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, яким є співвідношення місцезнаходження сторони у справі в розумінні пункту 2 частини другої статті 54 ГПКУ та її фактичного місцезнаходження з точки зору права на подання позову, якщо позивачеві невідоме фактичне місцезнаходження іншої сторони, відповів таке. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 ГПКУ позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб). Згідно із статтею 93 ЦКУ місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. Водночас законодавство України, в тому числі ГПКУ, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 ЦКУ) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах. В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу. Якщо ж господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи вважає за потрібне з'ясувати фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу, то він не позбавлений права і можливості після порушення провадження у справі здійснити це, зокрема, шляхом витребування відповідних доказів у порядку, передбаченому частинами першою і другою статті 38 ГПКУ. Запит щодо подання таких доказів за необхідності може бути виданий господарським судом заінтересованій стороні (її представникові).

Прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи вказується за даними паспорта цієї особи або іншого документа, що замінює його.

Місцем проживання фізичної особи згідно із ст. 29 ЦКУ є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Щодо фізичної особи - підприємця ця норма конкретизується у ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", де зазначено, що місце проживання фізичної особи - це житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв'язок з фізичною особою - підприємцем.

Ідентифікаційний код визначається за довідкою органів статистики.

Відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. N 118 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 червня 2005 р. N 499), ведеться Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) - автоматизована система збирання, накопичення та опрацювання даних про юридичних осіб всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, відокремлені підрозділи юридичних осіб, що знаходяться на території України, а також відокремлені підрозділи юридичних осіб України, що знаходяться за її межами. Згідно з пунктами 5 - 7 цього ж Положення присвоєння ідентифікаційних кодів з Реєстру здійснюється: державними реєстраторами - суб'єктам, на яких поширюється дія Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"; органами державної статистики - суб'єктам, на яких не поширюється дія Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" і відомості про які не становлять державну таємницю; відповідними центральними органами виконавчої влади - суб'єктам, відомості про які становлять державну таємницю. Таким органам Держкомстат передає ідентифікаційні коди для ведення відомчого обліку. Порядок передачі ідентифікаційних кодів для присвоєння їх суб'єктам затверджується Держкомстатом разом з відповідними центральними органами виконавчої влади. Ідентифікаційний код зберігається за суб'єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним. У разі перетворення юридичної особи за правонаступником зберігається її ідентифікаційний код. У разі припинення юридичної особи шляхом приєднання до іншої юридичної особи та створення на базі юридичної особи, що припинилася, відокремленого підрозділу ідентифікаційний код такої юридичної особи залишається за відокремленим підрозділом. В інших випадках припинення юридичної особи присвоєння її ідентифікаційного коду новоствореним суб'єктам забороняється. Ідентифікаційний код є обов'язковим для використання в усіх видах звітних та облікових документів суб'єкта і зазначається на його печатках та штампах.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів" індивідуальні ідентифікаційні номери надаються фізичним особам - платникам податків та інших обов'язкових платежів і зберігаються за ними протягом усього їх життя. Визначення поняття "платник податків" дається у ст. 4 Закону України "Про систему оподаткування", де зазначено, що платниками податків і зборів (обов'язкових платежів) є юридичні і фізичні особи, на яких згідно з законами України покладено обов'язок сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі).

3. Документи, що підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" таким документом є свідоцтво про державну реєстрацію - документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи - підприємця.

4. Зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів).

Визначення ціни позову має важливе значення, оскільки ця сума безпосередньо впливає на розмір державного мита, що сплачується за подання позову. Відповідно до статті 55 ГПКУ ціну позову вказує позивач і тільки у разі її неправильного зазначення вона визначається суддею.

Правила ГПКУ дозволяють визначати ціну позову:

а) у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку;

б) у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребується;

в) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою усіх вимог;

г) у позовах про стягнення іноземної валюти - в іноземній валюті та у карбованцях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

В ціну позову включаються також вказані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані, – їх суми, визначені суддею.

Ціна позову має підтверджуватися обґрунтованим розрахунком.

Якщо предметом спору є укладання, зміна чи розірвання господарського договору, замість ціни позову зазначається сума відповідного договору, якого позивач просить укласти, змінити чи розірвати.

5. Зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, – зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Позовними вимогами є ті матеріально-правові вимоги, з приводу яких виник спір (по суті, цей пункт є відображенням резолютивної частини позовної заяви).

6. Виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов.

Цей пункт є відображенням мотивувальної частини позову.

Позовні вимоги повинні бути обґрунтовані певними обставинами, до яких належать:

а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги;

б) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування - це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включають факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

До обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, належать обставини, пов'язані з процесуальними діями (належність повідомлення осіб, які беруть участь у справі, підстави для залучення третіх осіб, вжиття заходів до забезпечення позову, зупинення, припинення провадження у справі тощо). До цих обставин також відносять відомості, які підтверджують чи спростовують достовірність відомостей, що включаються в предмет доказування, а отже, дають можливість їх правильно оцінити: відомості про некомпетентність експерта, фальсифікацію письмових доказів тощо.

У предмет доказування включається також факт приводу для позову, який являє собою обставини, що підтверджують право на звернення до суду, тобто факти порушення суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу позивача.

Повинні бути зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, зокрема, наявність підстав для звільнення від доказування.

Відповідно до ст. 32 ГПКУ доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами:

- письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів;

- поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, повинні бути зазначені у позовній заяві. При цьому слід вказати докази, що підтверджують кожну обставину окремо.

Якщо певні обставини не потребують доказування, про звільнення від доказування цих обставин має бути зазначено в позовній заяві. Підстави звільнення від доказування викладено у ст. 35 ГПКУ.

Посилання на законодавство являє собою юридичні підстави позову. У позовній заяві повинні бути викладені норми матеріального права, що регулюють спірні матеріально-правові відносини та були порушені відповідачем, а також відповідно до яких, на думку позивача, слід вирішити спір. Термін "законодавство" треба розуміти в широкому смислі, тобто як законодавчі, так і підзаконні та інші нормативно-правові акти.

7. Відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 ГПКУ.

Якщо відповідно до ст. 5 ГПК України сторони намагалися врегулювати спір у претензійному порядку, в позовній заяві слід зазначити, яких заходів досудового врегулювання спору було вжито і яким є результат цих заходів.

8. Відомості про вжиття запобіжних заходів відповідно до розділу V-1 ГПКУ.

Якщо позивач звертався до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів на підставі ст. 43-1 ГПК, у позовній заяві слід зазначити, до якого суду звертався позивач з відповідною заявою, який запобіжний захід було вжито господарським судом у випадку задоволення цієї заяви. Якщо ж заявнику у задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів було відмовлено, зазначення про це в позовній заяві не є обов'язковим. Водночас, якщо заяву про вжиття запобіжних заходів було задоволено, але до подання позову запобіжні заходи було скасовано, про це має бути зазначено у позовній заяві.

9. Перелік документів та інших доказів, що додаються до позовної заяви.

Перелік доказів встановлюється стороною самостійно, виходячи з її правової позиції по справі. Докази, як правило, подаються до суду в копіях, засвідчених належним чином (копія документу скріплюється печаткою позивача, підписом уповноваженої посадової особи або представника та написом «копія вірна» або «з оригіналом згідно»). Відповідно до пункту 3.2 Роз'яснення ВГСУ «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 суд не вправі повернути позовну заяву з мотиву недодання документів, що є доказами, оскільки позивач може їх надавати, а суд – вимагати їх надання до закінчення розгляду справ.

Перелік документів, які додаються до заяви

Стаття 57 ГПКУ встановлює перелік документів, які обов'язково додаються до заяви.

1. Документи, які підтверджують вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених статтею 5 ГПКУ, з кожним із відповідачів (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, – відповідно договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, – копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано).

Загальний порядок укладання господарського договору встановлено ст. 181 ГКУ. Відповідно до цієї статті проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

Ця норма кореспондується з вимогами щодо судового порядку укладання господарських договорів, встановленого у ст. 187 ГКУ. Так, спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі, якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Отже, викладеними нормами встановлено обов'язкове складання проекту договору, і цей проект повинен бути доданий до позовної заяви.

Якщо в позовній заяві йдеться про зміну чи розірвання договору, позивач повинен додати до позовної заяви проект змін до договору або пропозицію про розірвання договору.

Порядок зміни та розірвання господарських договорів визначено у ст. 188 ГКУ. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Що ж до подання документів про вжиття заходів досудового врегулювання спору про виконання договору, то ці документи додаються у випадку, коли відповідний порядок установлено господарським договором.

2. Документи, що підтверджують відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів.

Відповідно до статті 56 ГПКУ позивач зобов'язаний при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає. Зазвичай документами, що підтверджують відправлення, є фіскальний чек поштового відділення та опис вкладення у цінний лист. Але позиція ВГСУ щодо цих документів дещо інша. Розрахунковий документ (фіскальний чек), виданий відправникові поштового відправлення відповідно до пункту 36 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155, може вважатися належним доказом надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Відсутність опису вкладення до листа не тягне за собою наслідків у вигляді повернення позовної заяви, оскільки, згідно з пунктом 78 названих Правил, листи, бандеролі і посилки приймаються з таким описом лише за бажанням відправника, і тому у господарського суду відсутні правові підстави спонукати відправників до обов'язкового оформлення описів вкладення.

Оскільки практика місцевих господарських суддів не є усталеною та такою, що відповідає нормам ВГСУ, радимо позивачеві перестрахуватися та, крім фіскального чека, додати до позовної заяви ще й опис вкладення.

Доказом надіслання копії позовної заяви може бути також документ, що видається кур'єрськими службами доставки, а також відмітка про вручення нарочним.

3. Документ, що підтверджує сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі.

Передусім необхідно проаналізувати розмір держмита та правило (порядок) його сплати.

Так, розмір державного мита встановлений Декретом КМУ «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. № 7-93, відповідно до якого із позовних заяв майнового сплачується державне мито в розмірі 1 відсотка ціни позову (але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Таким чином, на сьогодні максимальний розмір держмита за подання позову складає 25 500 грн. 00 коп.

Декрет КМУ також визначає, що із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного характеру, із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство (а також із позовних заяв у спорах, що виникають під час укладання, зміни або розірвання господарських договорів) сплачується держмито у розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85 грн. 00 коп.).

При цьому у п. 5 роз'яснення від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Арбітражного процесуального кодексу України" ВГСУ зазначив, що платіжне доручення на безготівкове перерахування державного мита, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява) оплачується державним митом. Платіжні документи подаються до господарського суду тільки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не можуть бути доказом сплати державного мита.

Згідно з пунктом 14 Інструкції «Про порядок обчислення та справляння державного мита», затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15, при сплаті державного мита готівкою до документа, щодо якого вчиняється відповідна дія, додається оригінал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж, а при перерахуванні мита з рахунку платника - останній примірник платіжного доручення з написом (поміткою) кредитної установи такого змісту "Зараховано в дохід бюджету ___ грн. (дата)". Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском печатки кредитної установи з відміткою дати виконання платіжного доручення. У випадках, коли перерахування мита проводиться з рахунку вкладника, що знаходиться в кредитній установі, до документа, оплаченого митом, додається довідка, засвідчена підписом контролера і відтиском печатки кредитної установи.

Невиконання цих вимог тягне повернення позовної заяви без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 63 ГПКУ. Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, то Інструкція у такому разі не передбачає вчинення кредитною установою будь-яких написів, крім встановлених формою квитанції. У цьому випадку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж. Але цілком ймовірно, що на стадії судового розгляду справи господарський суд зобов'яже позивача надати довідку з Держказначейства про зарахування держмита, сплаченого готівкою, до держбюджету України.

Слід суворо дотримуватись всіх наведених правил, оскільки суди приділяють їм дуже велику увагу.

Якщо позивач має право на пільги із сплати державного мита, він повинен додати до позовної заяви документи, які підтверджують це право. Перелік пільг зі сплати державного мита встановлений ст. 4 Декрету КМУ від 21 січня 1993 р. N 7-93 "Про державне мито". Якщо ці пільги пов'язані зі спеціальним статусом позивача, він зобов'язаний додати до позову документи, що підтверджують цей статус.

4. Документ, що підтверджує сплату витрат на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу.

На сьогодні розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу встановлено постановою КМУ від 21 грудня 2005 р. N 1258 "Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів".

Так, розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у господарських справах встановлено:

- для позивачів, у встановленому порядку звільнених від сплати державного мита, - за нульовою ставкою;

- для всіх інших позивачів - за ставкою 236 грн. 00 коп.

Відповідно до п. 12 зазначеної постанови документом про оплату витрат є квитанція установи банку або відділення поштового зв'язку, які прийняли платіж, платіжне доручення, підписане уповноваженою посадовою особою і скріплене печаткою установи банку з відміткою про дату виконання платіжного доручення. У разі коли оплата витрат здійснюється шляхом перерахування коштів з рахунка вкладника, відкритого в установі банку, додається довідка, засвідчена підписом контролера, скріпленим печаткою фінансової установи.

Крім того, такий документ має відповідати звичайним вимогам до платіжних документів, що встановлені Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні".

5. Документи, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Тут маються на увазі докази в розумінні ст. 32 ГПКУ - будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

І хоча норми ст. 57 ГПКУ не передбачають подання документів на підтвердження юридичного статусу позивача, зазвичай господарські суди в ухвалі про порушення провадження у справі зобов'язують сторони подати відповідні документи, які підтверджують державну реєстрацію юридичної особи або статус фізичної особи - підприємця на момент виникнення спірних правовідносин.

6. Документ, що підтверджує повноваження представника позивача.

У випадку підписання позовної заяви посадовою особою позивача, наділеною такими повноваженнями за установчими документами, до позовної заяви такі документи можна не додавати. Але при поданні позовної заяви представником позивача діють інші правила. Відповідно до статті 57 ГПКУ до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.

Коли до позовної заяви не додано документ, що підтверджує повноваження представника позивача, який її підписав, суддя повертає заяву без розгляду, або ж у процесі підготовки справи до судового розгляду пропонує позивачеві надати відповідний документ. У разі його неподання суд виносить ухвалу про залишення позову без розгляду. Якщо позовну заяву підписано особою на підставі виданої їй довіреності, до заяви додається оригінал або належно завірена копія такої довіреності. Посилання у заяві лише на номер і дату довіреності є недостатнім, і така заява підлягає поверненню.

Частина 2 ст. 56 ГПКУ встановлює особливу вимогу щодо подання документів у спорах про визнання недійсними актів. Так, до заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг із нього.

Водночас, у деяких випадках подання належним чином засвідченої копії акта чи витягу з нього може бути утруднене. У цьому випадку позивач повинен у позовній заяві викласти обставини, що утруднюють чи унеможливлюють отримання належним чином засвідченої копії чи витягу з оспорюваного акта, і клопотання про витребування цього документа як доказу на підставі ст. 38 ГПКУ.

Правила об'єднання позовних вимог

Відповідно до статті 58 ГПКУ позивач має право об'єднати в своїй позовній заяві кілька вимог, зв'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами.

При цьому під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права. Отже, позивач наділений правом об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, тобто кілька способів захисту порушеного права.

Дозволяється об'єднувати вимоги, які пов'язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких ґрунтуються ці вимоги.

Доказами в господарському судочинстві є будь-які відомості, отримані у визначеному законом порядку, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, на яких обґрунтовуються вимоги і заперечення осіб, що беруть участь у справі, та інші обставини, які мають значення для правильного розгляду справи.

Таким чином можна об'єднати вимоги, якщо обставини, на яких вони ґрунтуються, підтверджуються тими самими доказами.

Крім того, позивач має право об'єднати в одній позовній заяві не лише вимоги до одного відповідача, а й вимоги до кількох відповідачів за умови, що ці вимоги пов'язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Об'єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також унеможливити винесення різних рішень за однакових обставин.

Як приклад об'єднання позовних вимог ВГСУ в своєму роз'ясненні вказує, зокрема, такі об'єднані вимоги:

– про стягнення неповернутого кредиту, відсотків за користування кредитом і неустойки;

– про спонукання до виконання зобов'язань за господарським договором і про застосування заходів майнової відповідальності за його невиконання.

Але стороні слід бути обережною при об'єднанні позовних вимог, якщо немає впевненості у їх зв'язку. Якщо позивач порушить правила поєднання вимог або їх поєднання перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору, суддя має право повернути позовну заяву без розгляду на підставі пункту 5 статті 63 ГПКУ.

Розгляд судом позовної заяви

Після надіслання до суду позовної заяви з додатками можливі три варіанти реагування суду.

По-перше, суд може відмовити в прийнятті позовної заяви на підставі статті 62 ГПКУ (за наявності однієї з трьох підстав, наведених в цій статті). Про відмову в прийнятті позовної заяви виноситься ухвала, яка надсилається сторонам не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви. До ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви, що надсилається заявникові, додаються позовні матеріали. Таку ухвалу може бути оскаржено до апеляційного суду.

По-друге, суд може повернути позовну заяву і додані до неї документи без розгляду на підставі статті 63 ГПКУ. Суд повертає позовну заяву не пізніше п'яти днів з дня її надходження, про що виноситься ухвала. Ухвалу про повернення позовної заяви також може бути оскаржено. Але якщо позивачем були виконані всі вищезазначені вимоги, то у господарського суду немає правових підстав для повернення позовної заяви. При цьому слід враховувати, що повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущенного порушення. Тому в деяких випадках позивачеві найліпше не оскаржувати ухвалу, а усунути відповідні недоліки, на які було вказано судом в ухвалі.

По-третє, суд може прийняти позовну заяву та порушити провадження у справі. Ця процесуальна дія має виконуватися судом не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви, про що виноситься і надсилається сторонам ухвала про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.

Винесення останньої ухвали свідчить, що всі вимоги можна вважати належно виконаними. Отже, якщо позов подано та порушено впровадження у справі, наступним етапом розгляду позовної заяви є вирішення господарського спору по суті у суді першої інстанції.

Примітка:

- КМУ - Кабінет Міністрів України