— Володимире Миколайовичу, сьогодні багато розмов точиться довкола питання незалежності судової влади. Навіть планується внести зміни до Конституції. Чи дійсно після цього нарешті вдасться гарантувати Феміді незалежність?

— Питання незалежності судової влади постало не сьогодні й не вчора. Протягом усього часу розбудови України воно було актуальним. Так, у 1992 році була прийнята Концепція судово-правової реформи. Мені здається, що тоді не всі зрозуміли, що перший і основний крок до побудови демократичної держави — це незалежне та справедливе правосуддя. Без його існування будь-яке демократичне суспільство буде неповноцінним. Суди є наріжним каменем, який дає можливість захистити роботу законодавчого органу й контролювати, як її виконує виконавчий.

Революційним був крок, коли у 1996 році в ст.124 Основного Закону записали: юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тобто будь-яке порушене право може бути захищене в суді. Така норма — це великий прогрес на шляху до побудови демократії та захисту прав громадян.

Однак сьогодні так звані швидкореформатори, розробляючи зміни до Конституції, закладають у неї грубі та недопустимі суперечності. Чи знає громадськість, що фактично пропонується відмовитися від зробленого майже 20 років тому кроку? Так, у проекті змін до Основного Закону, схваленому Конституційною комісією та направленому до Венеціанської комісії, зі ст.124 вилучили прогресивну норму і записали: «Юрисдикція судів поширюється на будь-які спори щодо прав та обов’язків особи та будь-яке кримінальне обвинувачення проти неї. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи». Та це ж очевидне звуження гарантованого обсягу прав та свобод громадян! Виходить, законодавці зможуть визначати на власний розсуд, які справи передавати до суду, а які — ні. В результаті це може призвести до обмеження права на доступ громадян до правосуддя.

До того ж із цієї статті мають намір вилучити положення про те, що судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції, а судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території держави. Хіба в такому випадку не виникне небезпека того, що правосуддя зможуть здійснювати інші органи? Це все наводить на думку, що з такими змінами про незалежну судову владу можна забути.

Ще один приклад хибних кроків реформаторів стосується визначення повноважень Вищої ради правосуддя. Так, у проекті змін до Конституції перелічуються функції цього органу, а далі зазначається: Рада здійснює інші повноваження, передбачені законом. Але якщо ВРП є конституційним органом, то її функції мають бути записані в Конституції. А от уже процедуру реалізації нею повноважень визначає закон. Не можна допускати, аби повноваження Ради встановлювалися законом, адже в такому разі кожна політична сила, яка буде при владі, наділятиме орган функціями, потрібними саме їй.

— Як уважаєте, самі реформатори розуміють, що можуть закласти в Конституцію міну сповільненої дії?

— Ми думаємо: така ситуація, як спонтанний хаос, виникла внаслідок того, що реформатори не знають, як правильно записати в Конституції, які зміни провести. Ні, це зовсім не так. Я вважаю, що це керований хаос, спрямований передусім на дискредитацію судової влади, її параліч, аби на певний період «перетворень» судова система була неефективною, щоб вона не була гілкою влади в прямому значенні цього слова.

Адже система влади демократичного суспільства створена за принципом стримувань і противаг. Якщо одна з гілок влади не буде повноцінною й не виконуватиме своїх функцій, виходячи з конституційних засад, то одна з двох інших гілок стає домінуючою. Оскільки ми перейшли від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, то фактично маємо в одній іпостасі і законодавчу, і виконавчу владу. Вийшло так, що сьогодні взагалі немає противаг між гілками влади. Немає потреби пояснювати, кому вигідна така ситуація.

Автори конституційних змін у частині правосуддя не звертають уваги на те, що в п.2 резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи «Функціонування демократичних інституцій в Україні» 1755 (2010) від 4.10.2010 зазначено: «Єдиний шлях, яким можна забезпечити довготривалу політичну стабільність, є конституційні зміни, котрі встановлять чіткий розподіл гілок влади, а також запровадять належну систему стримувань і противаг між та всередині виконавчої, законодавчої та судової влади. Асамблея вважає, що консолідація влади новоствореною адміністрацією, якщо вона досягається за допомогою демократичних процедур, є зрозумілою, а в багатьох випадках навіть бажаною, проте застерігає, що така консолідація не повинна призвести до монополізації влади однією політичною силою, оскільки це порушило б демократичний розвиток країни».

Ті ж корективи, яким планується піддати Основний Закон, не створюють систему стримувань і противаг між та всередині виконавчої, законодавчої та судової влади, а лише пригнічують її третю гілку — судову, без незалежності якої неможливе формування демократичної та правової держави як такої. Судова влада є окремим самостійним інститутом державної влади, а не предметом отримання політичного рейтингу іншими гілками влади.

«Залишаючи суддів-негідників на посадах, влада допомагає формуванню негативного ставлення до судової системи»

— Уже сьогодні, не чекаючи конституційних змін, влада проводить зміни в судовій системі. Так, був повністю оновлений склад ВРЮ…

— Ви пригадайте, в яких муках «народжувалася» Рада, скільки часу пішло на те, щоб сформувати її склад, які були перипетії з призначенням нових членів. Основною метою закону «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» було «позбутися» старого складу ВРЮ та набрати нових незаангажованих людей, які не пов’язані з політичними силами. Але вийшло, як вийшло.

У результаті значна кількість осіб, котрі ввійшли до складу оновленої ВРЮ та ще одного органу, на плечі якого лягає відповідальність за, так би мовити, якість суддівського корпусу, — Вищої кваліфікаційної комісії суддів, є бізнес-партнерами певних політиків або їхніми родичами чи працювали в їхніх структурах.

Багато хто замислюється над тим, чому ВРЮ не приймає рішення, які допомогли б очистити судову систему. Мабуть, в її нових членів є страх ухвалити «не той вердикт». Наприклад, лежать у Раді пропозиції членів попереднього її складу щодо звільнення конкретного судді за порушення присяги. Наявні всі ознаки порушення присяги: суддя дійсно був частиною корупційної схеми або ж мав стосунок до рейдерської атаки; зібрано відповідний пакет документів, всі його «злочини» зафіксовано.

Що ж робить ВРЮ? Замість того щоб прийняти рішення, вона відкриває провадження по-новому, направляє матеріали до ВККС. Кваліфкомісія не розглядає питання щодо порушення суддею присяги, вона може тільки розпочати дисциплінарне провадження. А, як відомо, є строки притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Як ви думаєте, чим все закінчиться для такого судді, який заплямував свою репутацію не рік і не два тому? Закриттям провадження у зв’язку із закінченням строків притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Ще одне важливе питання: сьогодні не в однієї сотні суддів закінчилися повноваження. Чому їх не звільняють? Аби не створювати картинку, що відбувається ротація кадрів, зміна суддів; що приходять нові люди, не пов’язані з попередньою владою.

Як пояснюють громадянам, чому гальмується процес звільнення суддів, які написали заяви й добровільно йдуть з посад? Начебто потрібно перевірити, чи не були ці судді корупціонерами, а можливо, вони ще якось схибили. До того ж до процесу перевірки представники влади активно долучають громадян: просять їх повідомляти про суддів, які хочуть звільнитися, але колись скомпрометували себе. Це робиться, знову ж таки, для того, аби суспільство не довіряло судовій владі й в кожному її представникові бачило ворога.

У такій ситуації виникає цілком логічне запитання: чому не звільняють тих суддів, які скоїли злочин, їхні справи направлено до суду, а в них уже давно закінчився 5-річний термін повноважень? Деякі з них уже навіть повторно притягувалися до відповідальності, зокрема за отримання неправомірної вигоди, але продовжують працювати. Мабуть, все ж настав час звільнитися від випадкових у судовій системі осіб та тих, хто заплямував свою репутацію, і показати суспільству: очищення відбувається.

— То, на вашу думку, тих, хто порочить суддівську професію, спеціально тримають на посадах?

— Залишаючи суддів-негідників на посадах, влада допомагає формуванню негативного ставлення до судової системи. Громадяни дорікають нам: судді не хочуть знімати мантії, не готові до самоочищення. Ми готові! Але ж суспільству важко зрозуміти, що того негідника на посаді тримає не інший суддя, а саме органи, до компетенції яких належить питання звільнення суддів.

Сьогодні спостерігається тотальне паплюження судової системи, зменшення соціальних гарантій, масова істерія довкола непорядних суддів. У такій ситуації очікувати абсолютно справедливого рішення неможливо. Якщо постійно говорити про суддів погано (та ще й коли це лунає з вуст високопосадовців), хто ж піде до них по захист прав? Про яке справедливе правосуддя можемо говорити, коли суддя боїться кожного шерхоту, і при розгляді справи його змушують заглядати в очі політикам, аби зрозуміти, яке рішення прийняти? Та як би там не було, незважаючи на те, що на кожному кроці нас поливають брудом, ми здійснюємо правосуддя.

Якість суддівської роботи не повинна викликати сумнівів, адже лише 10% рішень оскаржуються в апеляційній інстанції, а в касаційній — ще менше. Виходить, що в 90% випадків учасники процесу погодилися з вердиктом. Водночас рідко рішення сприймається як справедливе одночасно обома сторонами процесу. Тому логічно, що судовій владі не довіряють 40—45% громадян, оскільки рішення було не на їхню користь.

«Комунікативні проблеми виникають не через небажання суддів говорити, а через небажання влади їх слухати»

— Ви згадали про тотальне паплюження судової системи. Як суддям захистися від цього? Представники і виконавчої, і законодавчої влади не соромляться говорити про «проблеми» Феміди. Може, настав час і суддям сказати кілька слів на свій захист?

— Судді звикли мовчати. Та вони й не повинні бути публічними особами, вони мають діяти в межах матеріального та процесуального законів і приймати справедливі неупереджені рішення.

Я не був би таким категоричним, адже сьогодні говорять органи суддівського самоврядування: з’їзд суддів, Рада суддів. Проблема в іншому: влада взагалі не реагує на звернення суддівської спільноти, робить вигляд, що нічого не відбувається. А це — небезпечний сигнал. Наші звернення — це голос волаючого в пустелі, нас ніхто не хоче чути, нашу аргументацію не сприймають. Суддям немає про що говорити з тими, хто приходить до будівлі суду з шинами і коктейлями Молотова. Більшість з них не знає, з якою метою прийшли туди. Виходить, комунікативні проблеми виникають не через небажання суддів говорити, а через небажання влади їх слухати. Діалог між гілками влади так не має відбуватися.

— А як має відбуватися діалог служителів Феміди з громадянами?

— Знаєте, на певному етапі ми зробили помилку. Закрили суди від вільного доступу громадян. Щоб прийти до суду, потрібен паспорт, необхідно проходити крізь металеві рамки, надавати для огляду особисті речі… З одного боку, це правильно, а з другого — це відштовхує людей від суду. Закритість сама по собі створює почасти ілюзію того, що за зачиненими дверима коїться несправедливість та порушується закон. Варто створити такі умови в суді, аби громадянин потрапляв в неагресивне середовище, до нього мають звертатися зрозумілою мовою, він повинен відчувати, що про нього піклуються, процедура направлена на його захист, а не на те, аби заплутати. Це допоможе повернути довіру до судової влади.

— Такі кроки повинні робити судді?

— І судді, і держава. На мою думку, разом із законністю та справедливістю судових рішень джерелом формування громадської думки про роботу судів є і рівень задоволення чи невдоволеності учасників процесів: суб’єктивне сприйняття того, чи комфортно людина почувалася в суді, чи повною та зрозумілою була інформація, отримана нею, чи задоволена вона швидкістю вирішення справи тощо. Сьогодні суд повинен змінити філософію своєї діяльності — стати судом, орієнтованим на служіння громадянам з метою задоволення їхньої потреби в незалежному та неупередженому вирішенні спорів.

Але багато в чому суддям має допомогти сама держава. Ще у 2010-му я висловлював думку щодо необхідності громадського контролю за діяльністю суддів. Пропонував створити спеціальний орган, який відпрацьовував би методологію оцінювання діяльності судової системи, визначав, які критерії впливають на доброчесність судді, контролював би якість реалізації громадянами права на правосуддя. Потрібно дати реальну оцінку суддям. Хто її може дати? Тільки учасник процесу, так би мовити, споживач, який на власному досвіді переконався, як працює судова система. Без громадського контролю швидке повернення довіри до судової влади неможливе.

«Звільнення всіх суддів не є тим методом, який допоможе якісно змінити суддівський корпус і покращити ставлення до них»

— Чи зміцниться довіра до Феміди, якщо влада реалізує ідею, яка останнім часом витає в середовищі реформаторів — радикальне оновлення суддівського корпусу шляхом звільнення всіх володарів мантій?

— Я категорично не погоджуюсь, коли можновладці починають огульно висловлюватися щодо діяльності всієї судової системи. Якщо суддя схибив, якщо винен, його мають покарати. Судова система небездоганна, вона потребує «перезавантаження». При цьому вона може бути незалежною лише в умовах суспільної поваги до неї.

Тому я проти відходу від індивідуальної відповідальності суддів за свої вчинки і звільнення відразу всіх суддів. Виходить, можновладці пропозицією позбавити посад весь суддівський корпус ставлять під сумнів професійний рівень усіх суддів. При цьому сумлінна праця, репутація, сформована протягом багатьох років, високі показники роботи не мають жодного значення при звільненні з посади. Звільнення ж членів Верховного та вищих спеціалізованих судів взагалі важко аргументовано мотивувати.

Чи розуміють «швидкореформатори», скільки часу та державних коштів витрачено на підготовку судді: не менш ніж 5 років у інституті, напрацювання правового стажу, проходження відбору і підвищення кваліфікації? Сумніваюсь, що за один день можна знайти 9000 правників з необхідним стажем роботи та високою кваліфікацією. Адже, щоб стати суддею, потрібно пройти складний шлях. А що сказати судді, котрий 25—30 років пропрацював на посаді, не має жодної скарги від громадян, в якого гарантовані законодавством права відібрав хтось, кому захотілося швидких змін?

Чи думали реформатори, як наповнюватимуться суддями апеляційні й вищі суди? Як діятиме в суді молодий, скажімо, адвокат, можливо, навіть і з науковим ступенем, котрий потрапить до вищого суду? Як він розглядатиме спір, якщо ніколи не працював ні в першій, ні в апеляційній інстанції? Що цей суддя побачить за паперами касаційної скарги? Яким буде його рішення? І чи буде воно справедливим? Як можна наповнити вищі суди суддями, які не мають досвіду роботи в судовій системі?

Звільнення всіх суддів не є тим методом, який допоможе якісно змінити суддівський корпус і покращити ставлення до них. Не можна, керуючись хвилинними бажаннями, «переламати» суддів і в результаті отримати незалежність від впливу інших гілок влади.

— Прихильники ідеї радикального оновлення суддівського корпусу як приклад наводять роботу нової поліції, на підготовку якої пішло небагато часу, а довіра до них вища, ніж до інших представників правоохоронних органів.

— Спочатку потрібно нагадати, які функції в поліцейських: патрулювання визначеної території, забезпечення охорони порядку, фіксація порушення правил дорожнього руху, доставка у відділок порушника. Такі обов’язки можна порівняти з розглядом цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ? Обсяг знань судді в галузі права та його рівень підготовки не співмірні з кваліфікаційними вимогами до представника поліції. Аби стати справжнім суддею, недостатньо 3-х місяців навчання! У суді повинні бути не випадкові люди. Вони мають бути досвідченими, чесними, порядними.

Скажу відверто: коли українець одягає фрак француза, він автоматично французом не стає. Пригадується, як Поліграф Шариков із «Собачого серця» Михайла Булгакова читав переписку Енгельса з Каутським і, не погодившись з обома, запропонував: «…пишуть, пишуть… конгрес, німці якісь… Голова пухне. Взяти все та й поділити»… Здається, і тут усі рішення з’являються лише від нерозуміння того, кому дісталося право це вирішувати, з яким складним механізмом слід упоратися.

Уявімо, що всіх суддів виженуть з роботи. Чи багато хто погодиться йти працювати на низьку зарплату? Звичайно, юристам-професіоналам займати такі посади буде матеріально невигідно. То хто ж прийде у систему? Напевно, недостатньо освічені фахівці в галузі права. Мабуть, реформатори не розуміють, що своїми негативними висловлюваннями про судову систему, зменшенням соціальних гарантій вони відбивають бажання в юристів ставати суддями. Лава запасних на посаду судді коротка. Суддю важко знайти, а в умовах шельмування людина, яка усвідомлює відповідальність професії, не погодиться стати суддею.

— Яка ваша думка щодо подальшої долі претендентів на мантії, котрі успішно склали кваліфікаційні іспити, але внаслідок тривалої перерви в роботі ВККС не рекомендовані комісією для призначення на посаду судді?

— Я вважаю, що 3-річний термін дійсності результатів кваліфікаційного іспиту повинен бути подовжений до фактичного надання кандидатам пропозицій щодо вакантних посад у судах.

— Як уважаєте, чому та кількість законів, прийнятих з метою очищення суддівського корпусу, не дала жодного результату?

— Прийняття законів «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», «Про очищення влади», «Про забезпечення права на справедливий суд» супроводжувалося політичним піаром. А були ці акти неефективними через таку «високу» якість їхнього написання.

Крім цього, сам законодавчий орган фактично блокує виконання закону «Про очищення влади», який перебуває на розгляді в Конституційному Суді. Нині розгляд справи фактично призупинено за клопотанням представників Верховної Ради у зв’язку з необхідністю внесення до закону змін відповідно до рекомендацій Венеціанської комісії. Однак парламент не вносить до нього змін відповідно до європейських стандартів, унаслідок чого КС не міг продовжити розгляд справи.

— Як ви ставитесь до того, що всі судді мають пройти кваліфікаційне оцінювання?

— Мої знання були оцінені, коли я йшов на посаду судді, їх постійно оцінювали вищі інстанції, також апеляційна, касаційна інстанції оцінюють. Я періодично проходжу підвищення кваліфікації. Навіщо вкотре оцінювати мої знання? Не подумайте, я не проти перевірки суддів. Але я за перевірку, яка грунтуватиметься на дослідженні суддівського досьє: даних про якість розгляду справ, строки їх розгляду, наявність скарг на суддю. Якщо в судді є проблеми, можна ставити питання про відповідність його займаній посаді. У законі «Про судоустрій і статус суддів» уже передбачено, яке «покарання» може отримати суддя: притягнення до дисциплінарної відповідальності, звільнення. Нічого іншого придумувати не потрібно.

— Чому у ВККС та РСУ немає узгодженої позиції, як проводити кваліфоцінювання?

— Це говорить про якість добору представників судової системи у ВККС. Судді, вийшовши зі свого звичного середовища, не чують колег з РСУ, які не просто кажуть: «Ми так хочемо», - а аргументовано пояснюють, що екзаменування працюючих суддів суперечить законам, суддівській незалежності, міжнародним стандартам.

— Чи можна очікувати позитивного результату від змін?

— Скажу відверто: всі президенти свого часу були зацікавлені, щоб суд був залежний. Владі невигідно мати незалежний та неупереджений суд.

І нові реформатори аж ніяк не вболівають за незалежність судової влади. Коли вони кажуть, що сьогодні погано, а завтра буде краще, я в цьому сумніваюся. Бо кроки, які роблять представники влади для того, аби настало те довгоочікуване «краще», неправильні. У логіці є такий принцип: якщо увідні дані неправильні, то результат буде хибним. Якщо в нашій країні зміни проводитимуть усупереч міжнародним стандартам, аби підпорядкувати судову систему іншим гілкам влади, то не варто очікувати, що вона стане незалежною.