18 лютого 2010 року Верховна Рада України, подолавши вето Президента України Віктора Ющенко, прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов‘язаних з соціальними виплатами»

18 лютого 2010 року Верховна Рада України, подолавши вето Президента України Віктора Ющенко, прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов‘язаних з соціальними виплатами» № 1691- VI (далі – Закон).

Законом внесено зміни до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України та виключено пункт третій частини першої статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України.

Після набрання чинності цим Законом розгляд спорів здійснюється в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства з наступних питань:

• з приводу призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат;
• соціальних виплат непрацездатним громадянам;
• виплат за загальнообов‘язковим державним соціальним страхуванням та інших соціальних виплат;
• соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна, пайків або грошової компенсації замість них.

У зв‘язку зі зміною підвідомчості справ, пов‘язаних з соціальними виплатами значно звужено обсяг процесуальних прав громадян України у спорах з органами Пенсійного фонду України та органами соціального захисту населення, їх посадовими та службовими особами. Розглянемо найбільш принципові відмінності обсягу процесуальних прав в цивільному та адміністративному процесі.

Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тобто фактично встановлюється презумпція вини суб‘єкта владних повноважень. Частина третя статті 10 Цивільного процесуального кодексу України навпаки встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

В частині другій статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суду надається можливість вийти за межі позовних вимог в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. В Цивільному процесуальному кодексі України такої можливості не передбачено.

Частинами третьою і п‘ятою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлюється обов‘язок суду сприяти особі, яка бере участь у справі у наданні доказів і право суду збирати докази за власною ініціативою. В частині четвертій тієї ж статті передбачено, що суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У відповідності до частин першої та другої статті 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відповідно до частини третьої статті 87 Кодексу адміністративного судочинства України позивачі не сплачують витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. В цивільному процесі до складу витрат пов‘язаних з розглядом справи входять також і витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч. 3 ст. 79 Цивільного процесуального кодексу України).

Частина перша статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. З метою виконання цього завдання встановлюється набагато більший обсяг прав та можливостей для позивачів, які не є суб‘єктами владних повноважень, у порівнянні з цивільним судочинством, основним принципом здійснення якого є принцип змагальності сторін. У цивільному процесі, на відміну від адміністративного, громадяни України мають такі ж права, як і суб‘єкти владних повноважень, у яких набагато більше можливостей довести свою правоту, особливо, якщо враховувати те, що позивачами у справах, пов‘язаних з соціальними виплатами є, як правило, найбільш соціально незахищені верстви населення. Таким чином, при вирішенні справ, пов‘язаних з соціальними виплатами у порядку цивільного судочинства, громадяни стають практично беззахисними у порівнянні з органами Пенсійного фонду України та органами соціального захисту населення, їх посадовими та службовими особами.

Підставою прийняття цього Закону стала мета розвантажити адміністративні суди, проте згідно зі статистичними даними загальні суди також перевантажені справами. В загальних судах першої інстанції справи іноді розглядаються роками. Тепер сторонам доведеться чекати ще довше на вирішення інших категорій справ, підсудних загальним судам.

І на останнє, Верховний Суд України звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов‘язаних із соціальними виплатами» від 18 лютого 2010 року № 1691- VI. Тепер нам залишається зачекати на рішення Конституційного Суду України.