Створення вільних економічних зон в Україні, на перший погляд, може здатися універсальним інструментом підйому економіки держави, особливо в посткризовий період.

Створення вільних економічних зон в Україні, на перший погляд, може здатися універсальним інструментом підйому економіки держави, особливо в посткризовий період. Але функціонування в Україні ВЕЗ останні 10-12 років показало, що рівень іноземних інвестицій, залучених у ВЕЗ та соціальні результати (створення нових підприємств,робочих місць, зайнятість населення) їх діяльності не завжди співмірні з наданими даним зонам податковими, митними та іншими пільгами. Спробуємо комплексно дослідити причини даного явища на основі світового досвіду створення і функціонування ВЕЗ та виробити рекомендації щодо підвищення ефективності функціонування ВЕЗ в Україні.

Згідно з рішеннями Кіотської конференції (1973р.), під вільною економічною зоною розуміють частину території країни, на якій товари розглядаються як об’єкти, що знаходяться за межами митної території, і не підлягають звичайному митному контролю та оподаткуванню.

Перший аспект діяльності ВЕЗ,що заслуговує на увагу стосується ролі місцевої влади у плануванні, проектуванні та функціонуванні таких зон. В нових економічних умовах більшість ініціатив щодо створення ВЕЗ виходить від місцевих органів влади, а не від центральних.

У цьому відношенні найбільш доречним для наслідування є досвід двох країн: Малайзії та Шрі-Ланки. У Малайзії експортні промислові зони створювалися окремими штатами (наприклад, такими як Пенанг, Негрі Сембілан, Селангор, Малакка, Джохор), а не федеральним урядом. У Шрі Ланці ВЕЗ Коломбо  керує міська рада Великого Коломбо, а не центральний уряд. Вражаючі результати розвитку експортних промислових зон у цих двох країнах свідчать, що керівництво на місцевому або штатному рівні та стимулювання розвитку таких зон може бути дуже ефективним. У Малайзії такий федеративний вид організації експортних промислових зон сприяв здоровій конкуренції між зонами різних федеральних штатів. Приклад Шрі-Ланки показує, що міська рада може бути хорошим менеджером ВЕЗ, але цей успіх породжує й свої проблеми: потенціал та розміри зони Коломбо такі, що існує велика спокуса поширити процес індустріалізації зони на інші райони країни через керівництво зони Коломбо, а не муніципалітети інших великих міст країни.

Другим важливим предметним світовим уроком для нашої країни є шлях, на якому деякі експортні промислові зони поступово перетворилися на імпортні промислові зони. Найпершим прикладом цього стала вільна зона Манаус у Бразилії, продукція якої зараз майже повністю поглинається бразильським ринком. Одним з перших факторів поступового перетворення ВЕЗ на імпортні промислові зони є намагання фірм експортної промислової зони використовувати внутрішній ринок держави як поле демпінгу для товарів, які не відповідають стандартам зовнішніх ринків. Необхідно відзначити, що ретельне довгострокове планування доступу фірм експортної промислової зони до внутрішнього ринку є корисним інструментом регулятивної політики приймаючої країни. Відкриваючи двері внутрішнього ринку для фірм експортних промислових зон, приймаюча країна може стимулювати вітчизняні фірми до підвищення технічного оснащення, регулювати конкурентні відносини суб’єктів господарювання.

Третім цікавим уроком моделі індустріалізації експортної промислової зони,  є засоби, якими деякі експортні промислові зони змогли залучити такі галузі промисловості, які звичайно не характерні для  ВЕЗ. Переважну більшість галузей експортних промислових зон всього світу становлять галузі легкої або переробної промисловості (текстильна, швейна галузі, виробництво продовольчих товарів та напоїв). Деякі експортні промислові зони слідували іншій моделі розвитку і розмістили у себе основні галузі важкої промисловості. Так було у експортній промисловій зоні Трінідаду і Тобаго (нафтопереробка та виробництво нафтопродуктів), Гані (переробка бокситів у алюміній), Об'єднаних Арабських Еміратах (хімічна, нафтохімічна галузі та автомобілебудування).

Поява галузей важкої промисловості у експортних промислових зонах пов'язана з базою природних ресурсів приймаючої країни (боксити у Гані, нафта у Трінідаді і Тобаго, природний газ у ОАЕ), і можна сказати, що політика цих трьох країн була націлена не стільки на залучення до зони важкої промисловості, скільки на створення зони навколо уже існуючих підприємств важкої промисловост. Нарощування зворотних зв'язків фірм ВЕЗ з місцевою сировинною базою є першочерговим елементом ефективного функціонування як ВЕЗ, так і фірм, що розташовані поза ВЕЗ. Можна назвати декілька прикладів підприємств експортних промислових зон, що використовують місцеву сировину та напівфабрикати: фірми по виробництву гумових рукавичок у зонах Малайзії, компанії по виробництву автомобільних вузлів у мексіканських maquiladoras, що використовують сталь місцевого виробництва, харчопереробні заводи і тютюнові фабрики у зонах Домініканської Республіки.

Це говорить про те, що ВЕЗ повинні служити одним з непрямих каналів експорту оброблених природних ресурсів, або, інструментом заохочення до використання вітчизняних ресурсів. Слід звернути увагу ще на один аспект досвіду діяльності ВЕЗ – її розмір. Досвід Китаю, де існують дуже великі ВЕЗ, демонструє, що вони потребують високих інфраструктурних витрат; є складність у сфері економічних, фінансових та промислових взаємозв'язків між зоною і рештою економіки приймаючої країни, по суті, ВЕЗ стає економічним самодостатнім анклавом.

Проаналізувавши вищенаведене стосовно підвищення ефективності функціонування ВЕЗ в Україні можна рекомендувати наступне:

1. Підвищення ролі місцевої влади у плануванні, проектуванні та функціонуванні таких зон. Налагоджування тісних економічних зв’язків між підприємствами ВЕЗ та підприємствами поза її межами на основі взаємного господарського інтересу.

2. Утворення ВЕЗ на території концентрації важкої промисловості, що дало б змогу зменшити податкове навантаження на підприємства експортно орієнтованого спрямування (особливо актуально для України, де важка промисловість в основному експортно орієнтована), запровадження інноваційних технологій у сферах виробництва,охорони праці, екології.

Крім того, варто було б запровадити: 1) надання гарантій забезпечення сировиною і збутом на внутрішньому ринку продукції, яка була виготовлена на замовлення адміністрації ВЕЗ; 2) спрощення режиму прийому і звільнення, використання спеціальної системи оплати праці, пільгове оподатковування заробітної плати;  3) гарантоване невтручання у формування цін при збуті продукції у вільній економічній зоні;  4) право на участь інвесторів в управлінні вільною економічною зоною через представництво в керівництві адміністрації ВЕЗ; 5) застосування спрощеного режиму працевлаштування іноземних громадян для роботи у ВЕЗ; 6) самостійне визначення термінів і норм амортизаційних відрахувань; 7) вільний вибір страхування  комерційних ризиків.