Практика застосування обов’язкової фактичної сплати податку усіма постачальниками у ланцюгу поставок

Практика застосування обов’язкової фактичної сплати податку усіма постачальниками у ланцюгу поставок як підстава для підтвердження права платника податку на додану вартість на бюджетне відшкодування сум податку на додану вартість відображена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від "21" липня 2010 р. у справі К-530/10.

Постановою Господарського суду Запорізької області від 20.10.2008 р., залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 24.11.2009 р., визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ від 06.08.2008 р.

ДПІ подала касаційну скаргу посилаючись на порушення судами норм матеріального права: п. 1.8 ст. 1, п.п. 7.7ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п. 4.3, п. 4.5 Методичних рекомендацій щодо взаємодії між підрозділами органів державної податкової служби України при організації та проведенні перевірок достовірності нарахування бюджетного відшкодування податку на додану вартість, затверджених Наказом ДПА України від 18.08.2005 р. № 350, наголошує на тому, що однією з обов’язкових підстав для підтвердження права платника податку на додану вартість на бюджетне відшкодування сум податку на додану вартість є обов’язкова фактична сплата податку усіма постачальниками у ланцюгу поставок.

Підставою для позбавлення позивача права на бюджетне відшкодування за грудень 2007 року податкова інспекція визначає неможливість підтвердження сплати податку на додану вартість ПП «Д»(постачальник товару ВАТ «П», який є безпосереднім постачальником товару позивачеві) у зв’язку з недекларуванням у податковій звітності податкових зобов’язань та несплати податків до бюджету. Обґрунтовуючи висновки про недекларування податкових зобов’язань та несплату податків до бюджету ПП «Д», податкова інспекція  посилається на те, що такі висновки випливають з документів, вилучених у філії ЗАТ КБ «Приват-банк»та ТОВ «Сведбанк» у рамках кримінальної справи порушеної 23.04.2008 р. стосовно засновника та директора ПП «Д» за фактом умисного ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 212 Кримінального кодексу України. Також такі висновки обґрунтовані  неможливістю проведення зустрічної перевірки у зв’язку з фактичним незнаходженням підприємства за юридичною адресою не неявкою посадових осіб підприємства для проведення зустрічної перевірки.

Інших правових та фактичних підстав актом перевірки для зменшення позивачеві суми бюджетного відшкодування податковою інспекцією не встановлено.

Суд касаційної інстанції погоджується з позицією судів попередніх інстанцій щодо неправомірності зменшення податковим органом позивачеві суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість за грудень 2007 року за визначених податковим органом в акті перевірки підстав.

Для надання правової оцінки щодо заявлення позивачем до бюджетного відшкодування від’ємного значення з податку на додану вартість необхідно застосовувати положення Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР (у редакції, чинній на час формування податкового кредиту та заявлення податку на додану вартість до бюджетного відшкодування), якими регламентується порядок визначення податкового кредиту та порядок визначення суми  податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

За виникненням від’ємного значення, визначеного виходячи із вимог п.п.7.7.1 п. 7.7. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р. №168/97-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), відсутністю законодавчо визначених обставин, які б позбавляли платника податку (покупця) права на формування податкового кредиту, зокрема за відсутністю з боку платника податку порушення приписів п.п. 7.4.5. п. 7.4., 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 цього Закону при формуванні податкового кредиту, за наявності факту дотримання платником податку вимог п.п. «а» п.п. 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 щодо заявлення до бюджетного відшкодування частини від’ємного значення у межах суми податку, фактично сплаченої ним у попередньому податковому періоді постачальникам товару, та вимог п.п. 7.7.4 щодо подання податковому органу податкової декларації, розрахунку та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, позивач має право на бюджетне відшкодування податку на додану вартість.

Доводи податкового органу, викладені у касаційній скарзі, щодо неможливості відшкодування заявлених позивачем до бюджетного відшкодування сум з підстав непідвердження сплати податку на додану вартість одним з постачальників товару у ланцюгу постачання не ґрунтуються на нормах Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997р. №168/97-ВР.

Податковий орган не враховує, що порядок формування податкового кредиту, підстави його виникнення та порядок визначення сум податку, що підлягають відшкодуванню з Державного бюджету України, регламентований п. 7.4, п. 7.5, п. 7.7 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР (у редакції, чинній на час формування податкового кредиту та заявлення суми до бюджетного відшкодування), якого платник податків зобов’язаний дотримуватися і виключно за умови порушення якого, формування податкового кредиту та заявлення від’ємного значення з податку на додану вартість до бюджетного відшкодування може бути визнано неправомірним.

Актом перевірки та судами попередніх інстанцій не встановлено жодного фактичного порушення вимог наведених норм законодавства, яке б позбавляло позивача права на формування податкового кредиту та права на заявлення до відшкодування від’ємного значення з податку на додану вартість.

Відсутність документального підтвердження сплати податку на додану вартість попередніми постачальниками у ланцюгу постачання товару не впливає на право  позивача (покупця) на віднесення до складу податкового кредиту сплаченого податку на додану вартість при придбанні товару та заявлення до бюджетного відшкодування від’ємного значення з податку на додану вартість, оскільки Закон України «Про податок на додану вартість»(у редакції, чинній на час формування спірного податкового кредиту та заявлення суми до бюджетного відшкодування) не ставив таке право платника податку в залежність від отримання документального підтвердження щодо належного виконання усіма постачальниками у ланцюгу постачання своїх податкових зобов’язань зі сплати ними сум податку.

Чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди покупця товару (робіт, послуг), яка є платником податків, не покладено обов’язку при формуванні податкового кредиту за заявлені до бюджетного відшкодування податку на додану вартість здійснювати контроль та перевірку за дотриманням усіма постачальниками у ланцюгу постачання вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності, сплати податку до бюджету і в подальшому за можливі дії порушника або через відсутність документального підтвердження сплати податку зазнавати певних негативних матеріальних наслідків у вигляді позбавлення права на отримання бюджетного відшкодування податку на додану вартість, заявленого у межах сум податку, фактично сплачених ним у попередньому податковому періоді постачальникам товару (робі, послуг).

Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з такими постачальниками з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями чи сприяння ухиленню постачальниками товару у ланцюгу постачання від виконання податкових зобов’язань може слугувати підставою для відмови в отриманні бюджетного відшкодування.

Податкова інспекція не навела жодних доводів щодо наявності в діях позивача ознак таких дій, а наведені податковою інспекцією у касаційній скарзі доводи не є такими, що спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, у зв’язку з чим касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржені судові рішення – без змін.

Старший юрист Юридичної компанії «Правовий Альянс»

https://legalalliance.com.ua