Процесуальний механізм вирішення спору шляхом укладання мирової угоди міг би стати чи найоптимальнішим та прогресивним вирішенням будь-якого спору, проте, недостатня урегульованість наслідків невиконання її умов в законодавстві робить цей механізм малопривабливим. Можливо, навіть частіше за учасників змагального процесу до цього способу врегулювання спору звертаються учасники конкурсного процесу, - процедури банкрутства. При цьому, своїх особливостей та прихованих пасток, вона має аж ніяк не менше, не зважаючи на те, що на відміну від процесуальних кодексів законодавець в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон №2343-12) приділив умовам, порядку укладення, набрання чинності та розгляду в суді, а також підставам визнання недійсною, розірванню та відповідним наслідкам цілий четвертий розділ Закону.

Процесуальний механізм вирішення спору шляхом укладання мирової угоди міг би стати чи найоптимальнішим та прогресивним вирішенням будь-якого спору, проте, недостатня урегульованість наслідків невиконання її умов в законодавстві робить цей механізм малопривабливим.

Можливо, навіть частіше за учасників змагального процесу до цього способу врегулювання спору звертаються учасники конкурсного процесу, - процедури банкрутства. При цьому, своїх особливостей та прихованих пасток, вона має аж ніяк не менше, не зважаючи на те, що на відміну від процесуальних кодексів законодавець в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон №2343-12) приділив умовам, порядку укладення, набрання чинності та розгляду в суді, а також підставам визнання недійсною, розірванню та відповідним наслідкам цілий четвертий розділ Закону.

Тому, враховуючи досліджувану автором судову практику вищих судових інстанцій у справах про банкрутство, а також власний практичний досвід,  вважаємо за необхідне висвітлити перед читачами порталу сутність та особливості мирової угоди в процедурі неспроможності.

Так, під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Не підлягає прощенню (списанню) за умовами мирової угоди заборгованість із сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування.

На сьогодні, як і в часи найактивнішого розвитку вітчизняної цивілістичної науки (19 ст.), та зокрема розробки концепції конкурсного процесу такими видатними вченими як Шершеневич Г.Ф., не існує єдиного погляду щодо правової природи мирової угоди у процедурі банкрутства. Одні дослідники відносять її до цивільно-правових угод, інші до публічних договорів.

При цьому є слушними, на нашу думку, зауваження, зроблені ще століття тому німецьким вченим Шульце А.С., відносно того, що вважати мирову угоду цивільно-правовою угодою означає нехтувати принципами договірного права, оскільки за конкурсного процесу одна частина кредиторів (ті, що входять до комітету кредиторів)  фактично проти волі іншої частини примушують останніх до укладення такої угоди.

Тому, вважаємо, цілком прийнятним, зроблене Вищим господарським судом України в Рекомендаціях від 04.06.2004 року N04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначення мирової угоди у справах про банкрутство, як правочину та судової процедури одночасно.

Основними відмінностями від мирової угоди позовного провадження є те, що в конкурсному процесі немає спірності, оскільки вимоги кредиторів вже визнані.

По суті мирова угода фіксує волевиявлення сторін, що спрямоване на припинення провадження у справі про банкрутство та вирішення спірних правовідносин між сторонами.

Вона може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, однак не може бути застосована при спрощеній процедурі визнання боржника банкрутом в порядку ст. 52 Закону №2343-12.

Так, процедура банкрутства відсутнього боржника не передбачає створення представницьких органів кредиторів, зокрема комітету кредиторів, який має бути стороною мирової угоди згідно ст. 35 Закону № 2343-12. Крім того, метою спрощеної процедури банкрутства як за ст. 51, так і за ст. 52 Закону є ліквідація боржника як юридичної особи за допомогою спрощеного механізму банкрутства, тому така процедура не передбачає відновлення платоспроможності боржника, в т.ч. шляхом укладання мирової угоди.

Виходячи з аналізу ст. ст. 4, 35 - 39 Закону, у справі про банкрутство може бути укладена лише одна мирова угода, хоча існують випадки, коли у справі фактично їх дві – одна в тексті плану санації, інша – затверджена ухвалою у відповідності до ст. 37 Закону №2343-12.

Не будемо вдаватися в порядок укладення мирової угоди, з яким читач може ознайомитися за текстом Закону, та зосередимось на тих ризиках, які несе кредитор, укладаючи мирову угоду, та можливості розірвати її або визнати недійсною.

Як зазначав той же Шершеневич Г.Ф., укладання мирової угоди є вигідною не лише боржнику, відновлюючи його в усіх правах, повертаючи йому свободу управління та розпорядження майном, але і кредиторам, коли ліквідація боржника обіцяє затягнутися на довгий час і поглинути значну частину майна.

Крім того, у випадку банкрутства підприємств, частка держави в статутному фонді яких становить більше 25%, у відповідності до положень Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» до таких підприємств на даний час взагалі не може бути застосовано процедуру ліквідації, у зв’язку з чим, враховуючи незавжди вдалим виходом для кредиторів проведення санації боржника, є цілком доцільним укладення мирової угоди.

Проте, може скластись ситуація, коли внаслідок недобросовісних дій комітету кредиторів, мирова угода буде укладена з порушенням вимог чинного законодавства, та міститиме умови, які порушуватимуть права частини кредиторів та безпосередньо самого боржника.

У таких випадках, необхідно знати, що питання відносно порушення порядку укладання мирової угоди не підлягають повторному дослідженню судом та можуть бути вирішені лише шляхом оскарження ухвали про затвердження мирової угоди в апеляційному або касаційному порядку, а не внаслідок звернення з заявою про визнання мирової угоди недійсною.

За власною ініціативою суд у справі про банкрутство на відміну від справ позовного провадження позбавлений права визнавати мирову угоду недійсною.

При цьому, як неодноразово зазначав Вищий господарський суд України, визнання мирової угоди недійсною у справі про банкрутство в порядку ст. 39 Закону відбувається на інших цивільно-правових підставах, які не могли бути перевірені судом першої інстанції при затвердженні мирової угоди, зокрема наявність недостовірних відомостей, введення в оману, тощо.

Загалом, випадки визнання недійсною мирової угоди у справах про банкрутство є доволі поодинокими.

При оскарженні в апеляційному або касаційному порядку ухвали, якою затверджено мирову угоду, основними підставами, які можна виділити є відсутність в мировій угоді назви кредиторів, розміру, порядку і строків виконання зобов’язань боржника чим порушується ст. 37 Закону № 2343-12 та ст. 31, яка передбачає черговість виплати коштів, внаслідок чого створюється ситуація, коли в реальності така мирова угода укладена без наміру створення правових наслідків, які нею обумовлювалися, а також встановлення переваги одного кредитора над іншим шляхом порушення порядку черговості задоволення вимог, передбаченого ст. 31 Закону.

Водночас, необхідно констатувати неоднорідність підходів господарських судів до застосування ст. 31 Закону при дослідженні умов мирової угоди. Так, при розгляді справи №12/68 Харківський апеляційний господарський суд в постанові від 14.11.2006 року дійшов висновку, що у разі, якщо має місце незбіжність у мировій угоді вимог для кредиторів однієї черги, але всі кредитори підтримують вказані вимоги, то таке обмеження прав кредиторів є правомірним.

За насідками проведеного аналізу судової практики оскарження мирової угоди у справах про визнання банкрутом (визнання її недійсною або розірвання), необхідно зазначити, що основними ініціаторами звернення до суду є органи Державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального захисту, а також окремі кредитори у випадку невиконання боржником умов укладеної мирової угоди.

При цьому, нерідко підставою для оскарження мирової угоди податковими органами є те, що орган стягнення не згоден з її умовами, які передбачають прощення, відстрочку чи розстрочення погашення боргу, що складається з податків та  зборів  (обов'язкових платежів), а сам текст мирової угоди не підписаний відповідним керівником податкового органу за місцем знаходження боржника.

Проте, як зазначає Вищий господарський суд України, згода органу стягнення на умови мирової угоди презюмується, тобто згода податкового кредитора як на укладення мирової угоди, так і на її умови не потрібна. Разом з тим, такі умови мирової угоди є обов’язковими для податкового кредитора.

Так, Закон №2343-12 не забороняє списання (прощення) за умовами мирової угоди грошових вимог кредиторів, зокрема податкових органів, відповідно з рішенням комітету кредиторів боржника, так як рішення про списання грошових вимог кредиторів третьої черги приймається не керівником податкового органу відповідно до частини 2 статті 36 Закону, а комітетом кредиторів відповідно до частини 1 статті 35 Закону, що відповідно також не суперечить бюджетному законодавству.

Поряд з наведеним, необхідно зазначити, що не підписання керівником ДПІ мирової угоди не свідчить про її неукладення чи недійсність, оскільки ДПІ не є стороною вказаної угоди.

Крім того, як зазначає Вищий господарський суд України в постанові від 24.07.2007 року № 2-1/10772-2006 підписання мирової угоди на умовах, визначених статтею 36 Закону, є для органу стягнення обов’язковим, а відмова керівника відповідного податкового органу підписати мирову угоду, яка відповідає вимогам ст.ст. 35, 36 Закону, не може бути підставою для відмови в затверджені мирової угоди господарським судом.

Доволі цікавою також є неоднозначна позиція касаційної інстанції щодо можливості переходу за умовами мирової угоди майна боржника до третьої особи (інвестора) у разі виконання ним зобов’язань боржника перед кредиторами.

Так, треті особи (інвестор, поручитель тощо), які беруть на себе частину зобов'язань боржника чи забезпечують виконання цих зобов'язань, можуть бути учасниками мирової угоди.

При цьому, з аналізу змісту ст. 37 Закону №2343-12 вбачається, що до мирової угоди можуть бути включені положення про третю особу, яка бере на себе зобов’язання з погашення заборгованості боржника перед кредиторами в обмін на активи боржника.

Водночас, в окремих справах існує судова практика касаційної інстанції, де вказано, що перехід майна боржника до інвестора може відбуватися лише в процедурі санації за умов виконання інвестиційних зобов’язань, а мирова угода, яка передбачає набуття третіми особами права власності на активи боржника має бути визнана недійсною.
В інших випадках,  Вищий господарський суд України зазначає, що мирова угода, що містить умови про виконання зобов'язань боржника третіми особами та перехід до них майна боржника, не суперечить законодавству та не порушує прав та охоронюваних законом інтересів кредиторів та боржника.

Обмін між кредиторами та боржником за мировою угодою може бути як еквівалентний, так і нееквівалентний, оскільки експертна оцінка та балансова вартість майна боржника, що передається в рахунок погашення заборгованості перед конкурсними кредиторами,  в процедурі банкрутства можуть не співпадати.

При цьому, дія Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» не поширюється на випадки відчуження в процедурі банкрутства майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, в порядку укладання мирової угоди.

Згода окремого кредитора на переведення боргу при затвердженні мирової угоди, яка передбачає виконання зобов'язань боржника третьою особою, у справі про банкрутство не вимагається.

На нашу думку, такою, що більш відповідає суті Закону №2343-12 є саме правова позиція, яка передбачає можливість включення до мирової угоди умов про можливість набуття інвестором права власності на частину майна боржника, звісно у випадку виконання взятих на себе інвестиційних зобов’язань.

Окремо, потрібно вказати, що процедури санації чи ліквідації можуть бути застосовані до підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, лише після їх виключення в установленому порядку з вказаного переліку. Однак, на укладання мирової угоди обмеження, які встановлені ст. 5 Закону №2343-12, не розповсюджуються. Крім того, не підлягає застосуванню до мирової угоди частина 2 статті 30 Закону, оскільки зазначена норма регулює порядок продажу майна боржника в ліквідаційній процедурі.

Також, необхідно звернути увагу на те, що затверджена у справі про банкрутство мирова угода підлягає виконанню сторонами в добровільному порядку та виконавче провадження з її примусового виконання не здійснюється.

Підставою для розірвання мирової угоди є невиконання боржником не менш ніж третини всіх грошових вимог кредиторів. При цьому, не має значення, які вимоги кредиторів (конкурсні чи поточні) не виконувались боржником під час дії мирової угоди.

Поновлення провадження у справі про банкрутство відбувається як внаслідок визнання мирової угоди недійсною, так і внаслідок її розірвання, оскільки правові наслідки як при розірванні, так і при визнанні недійсною мирової угоди ідентичні (відновлення вимог кредиторів у повному розмірі у незадоволеній частині).

Підсумовуючи викладене, дійдемо висновку, що укладаючи у справі про банкрутство мирову угоду, необхідно з особливою ретельністю перевіряти відповідність її положень вимогам чинному законодавству та судовій практиці, а також дотриманню порядку укладення, для нівелювання в подальшому можливості визнання її недійсною.

1.    Постанова Вищого господарського суду України від 06 червня 2007 року №05/01/184/6-12а/10 (Б14-149), https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/865214;

2.    Постанова Вищого господарського суду України від 21 червня 2006 року №43/464, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27945;

3.    Постанова Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2006 року №Б40/141/04, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/277036;

4.    Постанова Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2007 року №10/437, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1188148 ;

5.    Постанова Вищого господарського суду України від 12 серпня 2009 року №7/189«Б», https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4432728 ;

6.    Постанова Вищого господарського суду України від 13 червня 2006 року №2-8/2470-05, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13755;

7.    Постанова Вищого господарського суду України від 08 серпня 2007 року №7/193-7/90,

8.    Постанова Вищого господарського суду України від  26.07.2006 року №22/116б, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/192632;

9.    Постанова Вищого господарського суду України від від 16.02.2010 року №Б-19/97-04, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8213038;

10.    Постанова Вищого господарського суду України від  24.03.2009 року №22/8б, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4663361;

11.    Постанова Вищого господарського суду України від 24.07.2007 року №2-1/10772-2006, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/961611;

12.    Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 14.11.2006 року №12/68, https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/317092.

юрист АО «АГ «Солодко і Партнери»