2009 – 2010 роки стали одними із найбільш важких для наших громадян: фінансово-економічна криза, зростання курсу долара майже ніж у два рази, загальне падіння попиту на товари та послуги. Більшість суб’єктів господарювання були до цього не готові. Але виявляється не всі… Ряд українських фінансових установ встигли себе добре захистити зокрема від українського правосуддя. Коли в суди масою посипалися позовні заяви, частина споживачів фінансових послуг із здивуванням і нерозумінням спостерігала як легко впевнено повертають їхні позови суди усіх рівнів від місцевих до Верховного суду із приписками: «звертайтеся до третейського суду».

2009 – 2010 роки стали одними із найбільш важких для наших громадян: фінансово-економічна криза, зростання курсу долара майже ніж у два рази, загальне падіння попиту на товари та послуги. Більшість суб’єктів господарювання були до цього не готові. Але виявляється не всі… Ряд українських фінансових установ встигли себе добре захистити зокрема від українського правосуддя. Коли в суди масою посипалися позовні заяви, частина споживачів фінансових послуг із здивуванням і нерозумінням спостерігала як легко впевнено повертають їхні позови суди усіх рівнів від місцевих до Верховного суду із приписками: «звертайтеся до третейського суду».

За інформацією газети "Дело" від 25.01.2010р. кожен десятий український банк звертається за розглядом спору із позичальником до третейського суду.

Одним з найбільших третейських судів, який розглядає банківські позови, учасники ринку називають третейський суд при Асоціації українських банків (АУБ). У 2009 році Третейський суд при АУБі розглянув понад 4 тис. позовів, причому від клієнтів банку позовів надходить мізерна кількість - всього 0,5% від загальної кількості. «Від позичальників і вкладників банків 2009 року розглядалося не більше 20 позовів», - стверджує голова Третейського суду АУБі Анатолій Жуков.

У договорах деяких банків прописуються і назви конкретних третейських судів, до яких можуть звертатися сторони конфлікту. «Клієнти Альфа-Банку в низці договорів, за взаємною згодою, для розгляду можливих спорів щодо виконання зобов'язань вибрали Третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз».

Така ж практика існувала і в Правекс-Банку, який подавав усі свої позови в Незалежний третейський суд при ВГО «Ліга юридичного захисту інтересів споживачів». Щоправда, після продажу «Правекса» італійській групі Intesa Sanpaolo банк припинив практику звернень до третейських судів.

Але в чому ж причина того, що пересічний клієнт української фінансової установи не може відстояти свої законні права і свободи у державному суді? Відповідь – третейське застереження.

Статтею 2 Закону України «Про третейські суди» визначено, що третейська угода – угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. Ст. 12 цього ж закону передбачено, що третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Знаковим для багатьох українців став пункт 6 частини першої статті 207 ЦПК України за яким: суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло (…) заперечення проти вирішення спору в суді.

Позиція щодо відмови споживачам у захисті державними судами, в деяких випадках  по причині відверто незаконних дій фінансових установ, офіційно закріплена рішеннями Верховного суду України: від 21 квітня 2010р., від 19 травня 2010р., від 14 липня 2010р. А підтвердження протиправності зазначених дій фінансових установ ми знаходимо, наприклад, в рішенні Верховного суду України від 2-го червня 2010р.

На наш погляд така позиція судової влади по відношенню до споживачів фінансових послуг є по меншій мірі непослідовною та неупередженою.

По-перше. Відповідно до чинного законодавства сумнівною є компетенція третейських судів щодо розгляду позовів споживачів фінансових послуг. Ст. 2 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року №1023-XII передбачає, що Законодавство про захист прав споживачів складається з цього Закону, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів, що містять положення про захист прав споживачів.

Підпункт 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на захист своїх прав державою.

Підпункт 6 ч. 1 ст. 4 цього ж Закону передбачає право на звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав.

Ч. 1 ст. 5 встановлює, що Держава забезпечує споживачам захист їх прав (….).

Ч. 3 ст. 5 передбачає виключний перелік органів, які здійснюють захист прав споживачів: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно із законодавством, а також суди.

Зазначені правові приписи дають підстави вважати, що судом у розумінні статей 4, 5, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» є суд загальної юрисдикції

Позиція щодо неможливості розгляду справ про захист прав споживачів третейськими судами закріплена у Висновку Верховного суду України від 29.04.09 р. на проект Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №4806 від 09.07.2009 р.

Ця позиція знаходить своє відображення у ч.7 Постанови Пленуму ВСУ Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів №5 від 12.04.96 р., яка встановлює, що вирішуючи справи про захист прав споживачів, суди мають виходити з того, що відповідно до ст.4 Закону держава: забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів; (…). Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з положеннями, передбаченими законодавством, визнаються недійсними.

По-друге. Умови договору, які передбачають розгляд справи в третейському суді за сотні кілометрів від місця проживання споживача є несправедливими. Відповідно до ст. 18 Закону України “Про захист прав споживачів” Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Якщо положення договору визнано несправедливим таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

П. 3 ч.3 ст. 51 Закону України «Про третейські суди» встановлює, що однією з підстав скасування рішення третейського суду є визнання третейської угоди недійсною компетентним органом.

Таким чином, органом, який компетентний та зобов’язаний умови договору нікчемними без вимоги позивача, або принаймні зобов’язаний обґрунтувати підстави відмови у визнанні такого пункту договору недійсним є Державний суд. 

Виникає питання: в чому причина того, що суди від місцевого до Верховного цього не роблять…

Якби споживач фінансових послуг міг наперед передбачити, що при виникненні у нього непорозумінь, наприклад із з банком, його справу будуть розглядати третейські судді при третейському суді Асоціації українських банків у м.Києві. І що за ст. 51 Закону України «Про третейські суди» підставами перегляду рішення такого третейського суду є виключно порушення процедури розгляду справи (ст. 51 Закону України «Про третейські суди»). Він навряд чи підписав би таку угоду. 

Навіть якщо у конкретного споживача відсутній негативний досвід стосовно третейського розгляду, але все ж існує ряд факторів, які дають вагомі підстави сумніватися у його неупередженості. Наприклад: у третейському суді при Асоціації українських банків із 50 суддів 24 є представниками окремих банківських установ, законодавством не закріплена процедура відповідальності третейських суддів так і гарантій їх незалежності тощо.

Виходить, що для того, щоб уникнути юридичної перспективи третейського розгляду своєї справи, споживач фінансових послуг повинен володіти солідним юридичним стажем або скористатися послугами відповідного фахівця перед укладенням договорів із фінансовою установою. Нажаль, такі можливості відсутні у більшості українських споживачів. При тому, що жодна з фінансових установ не пояснює наперед своїм клієнтам значення умов договору про третейський розгляд.

На сьогоднішній день споживачам фінансових послуг залишається або сподіватися, що новостворений Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ буде активніше сприяти утвердженню в Україні принципів правової держави або користуватися послугами фахівців перед укладенням договорів із фінансовою установою.

фахівець у галузі права, приватний підприємець