Одним із істотних недоліків судової реформи, що відбулась в Україні в 2010 році, більшість фахівців у галузі права називають суттєве обмеження повноважень Верховного Суду України. Зокрема, до впровадження реформи і внесення змін у Кодекс адміністративного судочинства України, Верховний Суд України мав право на перегляд рішень судів касаційних інстанції на підставі неоднакового застосування норм, зокрема, процесуального права, що вбачалось зі ст. 237 КАС України у «дореформувальний» період. В даному матеріалі автор на прикладі конкретної справи, що знаходилась на розгляді судів з 2009 по 2011 роки, розкриє сутність та недоліки вказаного обмеження повноважень Верховного Суду України.

Одним із істотних недоліків судової реформи, що відбулась в Україні в 2010 році, більшість фахівців у галузі права називають суттєве обмеження повноважень Верховного Суду України. Зокрема, до впровадження реформи і внесення змін у Кодекс адміністративного судочинства України, Верховний Суд України мав право на перегляд рішень судів касаційних інстанції на підставі неоднакового застосування норм, зокрема, процесуального права, що вбачалось зі ст. 237 КАС України у «дореформувальний» період.

В даному матеріалі автор на прикладі конкретної справи, що знаходилась на розгляді судів з 2009 по 2011 роки, розкриє сутність та недоліки вказаного обмеження повноважень Верховного Суду України.

В 2008 році Київська міська рада затвердила перелік об'єктів нерухомого майна територіальної громади м. Києва, що підлягають приватизації.

В 2009 році інвестиційна компанія «Х» набула право власності на деякі об'єкти нерухомого майна із зазначеного вище переліку на підставі рішення Київської міської ради.

У цьому ж році страхова компанія «У» оскаржила до Окружного адміністративного суду м. Києва рішення Київської міської ради про включення у 2008 році спірних об'єктів до приватизаційного переліку.

Статтею 53 КАС встановлено право третіх осіб на вступ у справу, якщо рішення по справі може вплинути на їхні права, свободи інтереси або обов'язки.

Очевидно, що справа в Окружному адміністративному суді впливала на права та інтереси інвестиційної компанії «Х»: предметом оскаржуваного рішення були об'єкти нерухомого майна, які належали на праві власності інвестиційної компанії і за умови задоволення позову страхова компанія «У» отримувала право оскаржувати вказане право власності. Натомість ні суд, керуючись ст. 190 КАС, ні сторони по справі не вжили відповідних заходів щодо залучення інвестиційної компанія «Х» до участі у справі. За результатами розгляду справи позовні вимоги було задоволено та скасовано рішення Київської міської ради про включення у 2008 році спірних об'єктів до приватизаційного переліку. Дане рішення було залишено в силі апеляційною інстанцією.

Слід окремо підкреслити, що інвестиційна компанія «Х» не знала та не могла знати про факт розгляду даної справі у суді, а таким чином була позбавлена права на захист своїх прав та інтересів у судовому порядку.

Дізнавшись через деякий час про факт існування такої справи, інвестиційна компанія «Х» звернулась за захистом своїх порушених прав до Вищого адміністративного суду України. Проте ВАСУ спочатку відкрив касаційне провадження у справі, а потім ухвалою закрив його, посилаючись на відсутність порушень прав інвестиційної компанії «Х».

Не погодившись із рішенням суду, інвестиційна компанія «Х» звернулась із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України.

Позиція інвестиційної компанії «Х» ґрунтувалась на наступних доказах.

13 грудня 2010 року Пленум Вищого адміністративного суду України затвердив постанову «Про судову практику застосування статей 235 – 240 Кодексу адміністративного судочинства України». У відповідності до п. 3 зазначеної постанови «заяви про перегляд ухвал Вищого адміністративного суду України (суду касаційної інстанції), постановлених із процесуальних питань з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, може бути подана за наявності двох умов:

– судом (судами) касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права».

Оскаржувана ухвала Вищого адміністративного суду України, про перегляд якої просила інвестиційна компанія «Х», була постановлена з процесуального питання, а саме зазначеною ухвалою було закрите касаційне провадження. Крім того, з прийняттям зазначеної ухвали було закрите провадження у справі і розгляд спірного питання щодо правомірності або неправомірності винесення постанови апеляційною став неможливим, отже дана ухвала перешкоджає провадженню у справі.

У відповідності до п. 4 постанови Пленуму ВАСУ під неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права необхідно розуміти, зокрема: незастосування певних норм матеріального права Вищим адміністративним судом України у випадку, коли до аналогічних відносин в інших випадках судами вони застосовувались.

В оскаржуваній ухвалі Вищий адміністративний суд України зазначив, що «враховуючи те, що касатор не є стороною у спірних правовідносинах, і суд апеляційної інстанції своєю постановою питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки – не вирішував, то інвестиційна компанія не має права на оскарження в касаційному порядку цього рішення».

Таким чином, суд не застосував наступні норми матеріального права: статті 55, 64, 129 КУ, статті 3, 15 та 16 ЦК.

Згідно ст. 55 КУ права і свободи захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У відповідності до ст. 64 КУ конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Пунктом 8 частини 3 статті 129 КУ передбачено, що забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду є одним із основних засад судочинства.

Частина 2 статті 15 ЦК встановлює, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно ст. 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів, серед іншого може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Вищий адміністративний суд України не врахував, що на момент прийняття оскаржуваної у ВАСУ постанови апеляційної інстанції інвестиційна компанія «Х» була власником спірних об'єктів нерухомого майна.

Відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 КУ однією із основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Зазначена конституційна норма конкретизована законодавцем і в Законі «Про судоустрій України», згідно з якою учасники судового процесу та інші особи у випадку і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Згідно зі ст. 107 ГПК особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків, мають право подати касаційну скаргу на ці судові рішення.

Проте Верховний Суд України відмовив у задоволенні цієї заяви, посилаючись на відсутність повноважень з перегляду рішень нижчестоячих інстанції на підставі порушень норм процесуального права.

Таким чином, приклад конкретної справи доводить, що обмеження повноважень ВС України, а саме відсутність права ВС України на перегляд рішень судів касаційних інстанції на підставі неоднакового застосування норм, зокрема, процесуального права, в багатьох випадках призводить до позбавлення права юридичних осіб на захист своїх прав та законних інтересів у судовому порядку.

Євгеній Артюхов,

старший юрист ЮФ «АРІЕС»