15 січня 2012 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі – Закон), яким вноситься ряд змін до Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС).

15 січня 2012 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі – Закон), яким вноситься ряд змін до Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС). Загалом зміни до процесуального законодавства ідентичні. Вони передбачають підвищення ролі прав особи, удосконалення процедури судового розгляду та захист від упередженого ставлення судді до справи. Зокрема, зміни встановлюють, що суддя, який брав участь у вирішенні справи, не може у цій же справі брати участі в розгляді заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Ще одним нововведенням є встановлення обмеження поновлення строків подання апеляційних і касаційних скарг. Поновлення строків на подання скарг до суду здійснювалось за рішенням судді шляхом суб'єктивної оцінки поважності причин пропуску строку. Саме через суб'єктивність даної оцінки можливі були ситуації зловживання правом на поновлення строків для звернення до суду щодо перегляду судових рішень. Тепер у разі якщо апеляційна/касаційна скарга подана прокурором, органом державної влади, органом місцевого самоврядування після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення / з моменту набрання оскаржуваним судовим рішенням законної сили, суд відмовляє у відкритті провадження та повертає таку скаргу незалежно від поважності причини пропуску строку для подання скарги. Особливу увагу варто звернути на той факт, що обмеження встановлені не для фізичних чи юридичних осіб (відповідно до ЦПК та КАС особа має право протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали про залишення скарги без руху звернутися до суду апеляційної чи касаційної інстанції з заявою про поновлення строків). Нововведення стосуються прокурорів, органів державної влади та місцевого самоврядування і ще раз підкреслюють вимоги до них, які встановленні ч. 2 ст. 19 Конституції України. Отже, нововведення покращать роботу державних службовців і змусять їх сумлінніше виконувати свої обов'язки. Крім цього, Законом було запроваджено граничний строк (не пізніше трьох років з дня набрання судовим рішенням законної сили) для перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами (лише з підстави, коли істотні для справи обставини не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи). У разі якщо заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами подана до суду після закінчення цього строку, суд відмовляє у відкритті провадження за нововиявленими обставинами незалежно від поважності причини пропуску цього строку. Хоча головне науково-експертне управління (далі – ГНЕУ) ще при аналізі законопроекту й не підтримувало це нововведення, вважаючи, що таке обмеження може негативно позначитися на правах особи, проте дане положення дозволить уникнути ситуацій зловживання правами, в тому числі унеможливить перегляд судових рішень упродовж невизначеного проміжку часу. Також відбулись зміни стосовно позовної давності. Відмінено позовну давність у п'ять років до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, та позовну давність у десять років до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Крім того, виключено положення про те, що позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності чи інше речове право. Отже, до цих категорій справ буде застосовуватися загальна позовна давність у три роки. Для більш глибокого розуміння зазначених змін варто проаналізувати статтю 261 ЦК, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила. Щодо спеціальної позовної давності, то її перебіг за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства, а за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину – від дня, коли почалося його виконання. Отож, строк у три роки виглядає цілком достатнім для того, щоб особа могла захистити свої права. Стосовно положення про те, що позовна давність поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, то воно в жодній мірі не має порушувати права особи чи звужувати їх обсяг. Адже з дня, коли особа дізналась або могла дізнатись про порушення свого права, вона має три роки аби подати позов до суду. Дане положення буде спонукати українців активніше захищати свої права. Відтепер Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також прокурор при зверненні до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів. Дане положення є слушним, адже особа не повинна зловживати своїми правами. Якщо дійсно особа не має змоги захистити свої права, то, безумовно, держава, в особі її органів та посадових осіб, має надати такій особі усі можливі засоби для захисту своїх прав. Проте якщо особа може сама представляти свої інтереси в суді, то чи доцільно витрачати державні кошти та час для залучення посадових осіб держави для відстоювання інтересів тих, хто сам може про себе потурбуватися? З позиції держави, краще сили та кошти направити тим, хто дійсно не в змозі захистити свої права й потурбуватися про них. На думку ГНЕУ, цей припис значно звужує конституційне право кожного (громадянина України, іноземця, особи без громадянства) на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55 Конституції України). В якості аргументів зазначається, що для значної частини населення України (в силу юридичної необізнаності, важкого матеріального становища, фізіологічних вад тощо) самостійне звернення до суду за захистом своїх порушених прав є хоч і можливою, але надзвичайно важкою справою, а достатніх коштів на оплату послуг юриста вони не мають. За таких умов діяльність Уповноваженого з прав людини, прокурора щодо захисту прав цих громадян є не лише морально виправданою, а й соціально значущою та сприяє додержанню принципу соціальної справедливості. Все вищезазначене ГНЕУ має сенс і є актуальними проблемами, але тільки не в якості заперечень проти цього положення Закону. По-перше, хто сказав, що важке матеріальне становище, фізіологічні вади не будуть враховані судом як поважні причини, що унеможливлюють самостійне звернення особи до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів? По-друге, у Верховній Раді України на розгляді знаходиться законопроект №9502 про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо визначення статусу юридичних клінік як суб'єктів надання безоплатної первинної та вторинної правової допомоги). Даний законопроект передбачає, що при вищих навчальних закладах України юридичного профілю будуть функціонувати юридичні клініки, які покликані надавати безоплатну первинну (консультації) та вторинну (представництво у судах) правову допомогу, а також спрощувати процедуру та зменшувати фінансові затрати для вразливих верств населення під час реалізації ними права на представника в судовому засіданні у цивільних, адміністративних справах, а також в справах про адміністративні правопорушення. Отже, жодним чином не будуть порушуватись чи обмежуватись права особи. ВИСНОВОК: Нововведення дійсно покращують здійснення судочинства. Сподіваюсь, що і на практиці їхнє застосування буде таким же позитивним, як і в теорії. Дмитро Шпенов, заслужений юрист України, народний депутат України