Прийняття судового рішення на користь особи це лише початок відновлення порушеного права, оскільки сам факт задоволення судом позовних вимог майнового характеру не має наслідком автоматичне поновлення прав особи, яке відбувається лише після виконання такого судового рішення.

Судове рішення може бути виконане боржником добровільно чи у примусовому порядку, який передбачений Законом України «Про виконавче провадження».

Слід визнати, що виконання судового рішення в Україні у добровільному порядку, на превеликий жаль, є доволі винятковим явищем, а тому, як правило, позивач, який набуває статусу стягувача, звертається до державної виконавчої служби з виконавчим документом для виконання судового рішення у примусовому порядку.

На перешкоді виконання рішення у такий спосіб може стати визначений законодавством строк (один рік), який передбачений для пред'явлення до виконання виконавчого документу, виданого на підставі судового рішення (ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження»). Таке законодавче обмеження, на нашу думку, містить ознаки неконституційності.

Пропуск даного строку має наслідком відмову державного виконавця у відкритті виконавчого провадження з виконання судового рішення (п. 1 ч. 1 ст. 26 цього Закону), незважаючи на те, що останнє залишається чинним та остаточним.

У такому випадку процесуальним законодавством передбачено право стягувача звернутись до відповідного суду із заявою про поновлення (відновлення) строку для пред'явлення виконавчого документу до виконання та у разі, якщо суд визнає причини пропуску такого строку поважними, дана заява буде задоволена, і як наслідок - у особи відновиться право на реальне виконання судового рішення.

Однак, поважність таких причин є суб'єктивною категорією та їх оцінка залишається на розсуд суду, у зв'язку з чим причини, які були визнані поважними одним судом, можуть бути не визнані такими іншим.

Отже, у зв'язку з встановленням строку для пред'явлення виконавчого документу, виданого на виконання судового рішення, особа не завжди може відновити своє порушене право, що, на наш погляд, є недоліком законодавства та не сприяє розвитку приватного сектору економіки та залучення до нього іноземних інвесторів.

В той же час, згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., ратифікованої Законом України №475/97 від 17.07.1997 р., кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Агрокомплекс проти України» від 06.10.2011 р. міститься висновок, що існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу.

Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (справа «Юрій Миколайович Іванов проти України», рішення від 15.10.2009 р.).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як невід'ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення статті 6 Конвенції, у якому йдеться про необхідність забезпечення справедливого судового процесу («Бурдов проти Росії», «Горнсбі проти Греції»).

У своєму рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20.07.2004 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін.

Тобто, практика Європейського суду з прав людини переконливо свідчить про те, що невід'ємною умовою забезпечення права на суд є виконання судового рішення.

А тому у переважній більшості країн Європи взагалі не передбачено встановлення строку для пред'явлення виконавчого документу до виконання, оскільки судове рішення апріорі має бути виконане у найкоротші строки (негайно) і сам суд невідкладно направляє державному виконавцю судове рішення та контролює його виконання.

Водночас, встановлення такого обмежувального строку притаманне країнам колишнього Радянського Союзу, однак в ряді країн СНД було реформовано систему виконавчого провадження та спрощено порядок виконання судового рішення, зокрема шляхом виключення присічного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Що ж до національного законодавства, то пунктом 9 частини 2 статті 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду, а згідно з частиною 5 статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

При цьому, будь-яких виключень або делегування регулювання даних правовідносин іншим нормам законодавства Конституція України не містить, на відміну хоча б від приписів про забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, де у п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України міститься посилання на інші випадки, встановлені законом.

Варто зазначити, що наведені приписи були розглянуті Конституційним Судом України у своєму рішенні №18-рп/2012 від 13.12.2012 р., в якому вказано, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Розглядаючи справу №5-рп/2013 Конституційний Суд України у своєму рішенні від 26.06.2013 р. зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

З наведених приписів Конституції України та рішень Конституційного Суду України вбачається декларування нашою державою права кожного, на чию користь ухвалено судове рішення, на виконання такого рішення.

У контексті наведених положень цілком незрозумілим є обмеження права на виконання судового рішення шляхом встановлення строку (який не можливо визнати тривалим) для подання виконавчого документа до державної виконавчої служби та встановлення наслідків пропуску такого строку у вигляді позбавлення права стягувача на виконання судового рішення.

При цьому, законодавцем з часу прийняття Закону України «Про виконавче провадження» неодноразово змінювались строки пред'явлення виконавчого документу (виданого на виконання судового рішення) до виконання, та які становили в різні часові проміжки 3 місяці (для окремої категорії справ), 3 роки, 1 рік, проте жодного разу не обґрунтовувалось, чому саме такий строк, а не інший, ним визначений. Такого обґрунтування немає і на рівні правил ділового обігу. 

Окремо зауважимо, що Главою 50 Цивільного кодексу України визначено підстави припинення зобов'язання, проте, жодною нормою даної Глави пропуск кредитором (стягувачем) строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання не визначається в якості такої підстави. 

Отже, пропуск строку на пред'явлення до виконання виконавчого документа, виданого на виконання судового рішення, ніяким чином не має наслідком припинення зобов'язання боржника, виконання якого залишається обов'язковим для останнього в силу приписів статті 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України.

Натомість, неможливість кредитора (стягувача) домогтися виконання судового рішення у найпоширеніший спосіб - у примусовому порядку має наслідком як уникнення боржником виконання свого обов'язку, так і уникнення відповідальності за прострочення виконання зобов'язання, що суперечитиме не лише нормам процесуального права, а й основоположним принципам цивільного права.

Таким чином, нормою статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» встановлене часове обмеження, вихід за межі якого має наслідком позбавлення особи можливості примусового виконання рішення суду, що автоматично свідчить про позбавлення права особи на суд, оскільки виконання судового рішення є його завершальною складовою частиною.

Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що така обставина як пропуск строку на подання виконавчого документа до виконання не може ставити під сумнів встановлену Конституцією України та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод обов'язковість виконання судового рішення.

Ми переконані, що з огляду на наведені норми Конституції України правильним є поновлення строку для пред'явлення виконавчого документу до виконання незалежно від причин пропуску останнього, оскільки таким чином буде дотримано не лише положень Основного Закону України та Конвенції, а й принципів верховенства права та справедливості.

В той же час, з метою недопущення виникнення різної судової практики доцільним буде внесення відповідних змін до ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження», або звернення відповідного суб'єкта до Конституційного Суду України з поданням щодо відповідності положень ст. 22 цього Закону (в частині виконавчого документа, виданого на виконання судового рішення) положенням ст.ст. 124, 129 Конституції України.

Вирішення даної колізії норм на користь стягувача (особи, на користь якої ухвалено судове рішення) забезпечить правову певність кожної особи (як резидента, так і нерезидента) у реальному, а не декларативному, відновленні порушеного права, що безумовно позитивно вплине на бізнес-клімат та позиції України у рейтингу Doing Business.


Василь Іванович Кисіль, доктор юридичних наук, професор кафедри міжнародного приватного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Роман Володимирович Бойко, суддя Господарського суду міста Києва