Одним із найважливіших шляхів реформування кримінальної політики України на шляху розвитку правової держави, громадянського суспільства, прагнення до свободи і гуманізму є впровадження та розвиток програм відновного правосуддя.

Одним із найважливіших шляхів реформування кримінальної політики України на шляху розвитку правової держави, громадянського суспільства, прагнення до свободи і гуманізму є впровадження та розвиток програм відновного правосуддя. Відновне правосуддя намагається збалансувати інтереси потерпілого та суспільства з потребою реінтеграції правопорушника в суспільство. Прихильники ідеї відновного правосуддя своєю метою ставлять не заміну офіційного правосуддя,  а його доповнення, акцентуючи при цьому увагу на тих аспектах, які залишаються поза увагою офіційного кримінального процесу. Відновне правосуддя – це не просто певна філософсько-правова категорія, це – парадигма, що характеризується відособленою концептуальною схемою  у постановці певної наукової проблеми та її вирішенні.

Аналіз юридичної літератури свідчить, що дослідження відновного правосуддя висвітлено в працях: Х. Д. Алікперова, Х. Бесемера, Р. Буша, Л. В. Головка, В. В. Землянської, Х. Зера, Л.М. Карнозової,  Г. Мате, Р.Р. Максудова, М. Райта та ін. Дослідження цих авторів мають велике наукове і практичне значення. В той же час, філософсько-правова сторона досліджуваного питання залишається в них нерозкритою.

Постановка завдання. Завданням викладу є стислий огляд філософсько-правових категорій, що стосуються відновного правосуддя та формулювання на цій основі висновків щодо суті та функціонального значення відновного правосуддя. Що особливо, відновне правосуддя досліджуватиметься як парадигма, тобто в якості певної відособленої моделі, форми.

Парадигма (від грец. paradeigma – приклад, зразок, модель) в філософії науки означає сукупність явних та неявних передумов, що визначають наукові дослідження, та визнаних на даному етапі розвитку науки [5, с. 731].

Це система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства [6, с. 614].

Термін "парадигма" у філософію науки було введено в XX ст. філософом-позитивістом Густавом Бергманом для характеристики повільно змінюючихся «методологічних стандартів дослідження» [4, с. 193]. Американський філософ та історик Томас Кун запропонував в 1962 році зовсім інше, конкретно-історичне трактування даного поняття. У своїй книзі "Структура наукових революцій"  парадигма розглядається як концептуальна схема, що виступає в якості нормативної основи для практичної діяльності наукового товариства в історично обмежений період часу [3, с. 36].

Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Поняття «парадигма» у філософії  Куна виражається у вигляді наукового світу – просторі, в якому працює вчений, і за межі  якого він вийти в цей момент не в змозі. Звідси випливає теза Куна про неспівмірність, непорівнянність різних парадигм.

Одним із важливих аспектів парадигми Куна є те, що парадигми - неспівмірні, тобто дві парадигми не можуть бути узгоджені  одна з одною, оскільки вони не можуть бути прив’язані  до одного й того ж загального порівняння.

На думку Куна, процес зміни парадигм, в силу їх неспівмірності і непорівнянності не піддається повному раціонального обґрунтування. На вибір нової парадигми істотний вплив мають різні ірраціональні (віра) і соціокультурні чинники - індивідуальність науковця, середа виховання, культура і т.д. З переходом до нової парадигми середовище вже не здатне розуміти стару парадигму "зсередини". Воно і на стару парадигму тепер починає дивитися очима нової парадигми. Звідси виникає ілюзія кумулятивного розвитку парадигм, у той час як насправді вони непорівнянні.

На сьогодні більшість країн світу турбує проблема зростання рівня злочинності та питання пошуку ефективних шляхів її розв’язання. Традиційно реакцією держави на злочин є покарання особи, яка його вчинила. При цьому суть покарання полягає в умисному заподіянні людині болю та особистих страждань як відплати за правопорушення. Але дослідження і практика показали, що правові системи, сповідуючи каральний підхід, не можуть повною мірою забезпечити захист суспільства від злочинності. Стрімкий ріст правопорушень показує безглуздість боротьби зі злочинністю шляхом застосування лише жорстоких покарань. Найбільш поширений вид покарання – позбавлення волі – не виправляє осіб, які вчинили злочин, не зменшує насильство в суспільстві і не відновлює в ньому порядок та злагоду. Навпаки, природною реакцією на жорстокість стає ще більша жорстокість та агресія, що призводить тільки до зростання рівня злочинності.
З іншого боку, ув’язнені стають тягарем для держави та її бюджету, а саме збільшення тюремного населення створює загрозу внутрішній безпеці держави, громадянському суспільству, правам людини та демократії.

Ще однією причиною виникнення нових підходів до правосуддя стало те, що чинна у світі правова система повністю зосередилася на стороні, яка вчинила правопорушення, при цьому майже зовсім ігноруючи потреби потерпілої сторони, яка потребує відновлення почуття безпеки та довіри до людей, компенсацію заподіяних збитків.

В статті відомого норвезького кримінолога Нільса Крісті «Конфлікти як власність», яка вийшла в середині 70-х років XX ст. зазначається, що держава «вкрала» у людей можливість самим вирішувати свої конфлікти [7, с. 4]. Головними фігурами судочинства стали не жертва і правопорушник, а держава і правопорушник. У центрі уваги опиняється держава, а не жертва. Правопорушенням визнається суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок у державі, а не спричинення шкоди конкретним людям і відносинам.

Розуміння цих проблем змусило людство до пошуку альтернатив кримінальній юстиції. Варто звернути увагу, що нові парадигми зароджуються як спроба вирішити найгостріші проблеми.

Одним із таких альтернатив стало відновне правосуддя – новий підхід до вирішення конфліктів, спрямований на відновлення справедливості та збалансування потреб потерпілого, правопорушника та суспільства громади. Воно знімає всі ці протиріччя: на відміну від традиційної системи кримінального судочинства потерпілою стороною визнається не держава, а конкретна особа. При цьому метою стає не покарання, а відновлення, тобто примирення обох сторін конфлікту, усунення школи. Таким чином, відновне правосуддя трансформує боротьбу між людьми в спільну діяльність задля залагодження їхнього конфлікту несуперницьким шляхом, зміцнює традиції примирення та співпереживання, сприяє вихованню суспільства та закріплення в ньому гуманних цінностей.

На теоретичному рівні відсутня одностайність щодо розуміння суті відновного правосуддя та основних його складових.

Упродовж останніх двох десятиріч відбувався істотний розвиток самого визначення відновного правосуддя, у якому були відображені конкретні погляди практиків та теоретиків, а також відбувся зсув наголосу з самої процедури на результат. Загалом виникає питання: «Відновне правосуддя це практика чи філософія»? Як уже зазначалося вище, відновне правосуддя – це радше концепція, парадигма, а не спеціальний прийом чи метод розв’язання конфліктів, і саме в цьому і полягає причина відсутності повної одностайності щодо того, які складові слід включати у його визначення.

Одним з найбільш вживаних визначень відновного правосуддя є запропоноване   Тоні Маршаллом розуміння відновного правосуддя як процесу, за допомогою якого сторони, втягнуті у злочин, спільно вирішують як поводитись з його наслідками і які висновки зробити на майбутнє.

Основна теорія відновного правосуддя була запропонована американським правником та кримінологом Говардом Зером в середині 90-х років XX століття – одним з перших практиків та науковців в цій сфері. Відправним пунктом в його розуміння є те, що відновне правосуддя заохочує участь всіх сторін – потерпілого, правопорушника та суспільство. Не менш важливими залишаються питання «як?» проходить діалог та «хто?» надає підтримку потерпілому та правопорушнику.

Для остаточного розуміння відновного правосуддя та його відмінностей від офіційного кримінального судочинства слушно навести позицію Г.Зера, висвітлену в підручнику «Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя» [2, с. 168-169]:

Відновне правосуддя є, безсумнівно, привабливою концепцією. Це щось більше, ніж набір практичних методик. Це система цінностей і переконань які є  рушійною силою відновного правосуддя. Це філософія, яка певною мірою може відображатися в різних діях. За словами Г.Зера: «Відновне правосуддя – це компас, а не карта» [11, с. 10].  Без філософії це лише методика в чистому вигляді. Наприклад, медіація без філософського аспекту відновного правосуддя є лише простою методикою та легким засобом примушування, якою, за різних обставин, можна скористатися задля досягнення абсолютно різних цілей.

В основі відновного правосуддя лежить система певних цінностей та переконань:

·         Прихильники відновного правосуддя наголошують на якості соціального середовища як найважливішому аспекті соціальної поведінки;

·         Якість суспільного життя залежить головним чином від мотивації та зобов’язань всіх тих, хто бере в ньому участь;

·         За наявності відповідних умов більшість людей готові і здатні до обговорення шляхів пошуку конструктивних рішень стосовно конфліктних ситуацій, які виникають між ними;

·         Правопорушення розглядається, у першу чергу, як посягання на якість суспільного життя, а не порушення закону;

·         Реагування на таке посягання спрямована на збереження або відновлення якості суспільного життя на рівні окремого індивіда (потерпілого), громади, та суспільного порядку в цілому.

За своєю суттю відновне правосуддя покликано відкликатися. Це – відповідь на подію, яка спрямована на відновлення справедливості (в широкому значенні цього слова) після скоєння несправедливості.

Література, що відображає основний напрям поглядів у дослідженні відновного правосуддя, здебільшого характеризує його як процес обговорення.

Сутність відновного правосуддя полягає не у кінцевому результаті, а у способах завдяки яким досягнуто вирішення проблеми [9, с. 15].

В той же час, існує декілька застережень, що унеможливлюють зведення відновного правосуддя лише до процесу. По-перше, процес не може бути визначеним та оціненим без урахування цілей, заради яких він здійснюється. Цінність процесу полягає не лише в обговоренні, а і у результатах, задля досягнення яких цей процес організовують. Наприклад, відновний характер процесу, коли в ньому приймають участь жертва і правопорушник, характеризується тим, що в ході процесу виявляється вибачення, каяття, прощення, яким сприяє процес, що також може викликати відчуття примирення, морального, душевного задоволення. Ці почуття також є результатом даного процесу, навіть якщо вони безпосередньо не відображені в остаточній угоді, яку при знаходженні порозуміння підписують сторони конфлікту.

По-друге, відновне правосуддя слід у першу чергу розуміти через усвідомлення його відновної мети як відшкодування шкоди. Через дану призму відновне правосуддя визначається як можливість здійснення правосуддя після скоєння злочину, яка головним чином спрямована на відшкодування шкоди, завданої окремій особі, стосункам чи громаді в результаті такого злочину [10, с. 552].

Процес є лише інструментом для відшкодування шкоди, хоча і досить важливим. Сам процес обговорення має найвищий відновний потенціал, але у випадках, коли неможливо досягти добровільних угод, також мають бути застосовані інші методи, щодо часткового відновлення, такими прикладами можуть бути компенсація, штраф, виконання робіт спрямованих на користь жертви, громадські роботи. Відновне правосуддя не можливо окреслити, в даному випадку як „чорне” чи „біле”, ступені його досягнення можуть бути різними. Проте, все одно, відновне правосуддя є більш справедливим, і спрямоване не лише на бажання покарати злочинця, а в першу чергу на залагодження вини, відшкодування шкоди, заподіяної жертві, а також на вирішення соціальних проблем, що спричинені злочином.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших досліджень. Таким чином, відновне правосуддя є формою правосуддя, основною метою якого є створення умов для примирення потерпілих і правопорушників та усунення наслідків, спричинених злочином. Дана мета досягається шляхом проведення зустрічей сторін для спільного вирішення питання, щодо наслідків вчиненого та їх впливу на майбутнє. Тим самим, створюються умови для соціальної реінтеграції правопорушника, відновлення прав потерпілого, зменшення рецидивізму та кількості кримінальних покарань.

Наслідком впровадження програм відновного правосуддя,  в тому числі і медіації, у систему кримінального судочинства стане дієвим чинником забезпечення правопорядку та громадянського миру, змінить спосіб реагування держави на вчинений злочин, забезпечить можливість відновлення прав та інтересів потерпілих, а також реінтеграції правопорушника в суспільство, позитивно вплине на існуючи судову систему, суттєво розвантаживши її, а також сприятиме формування позитивного іміджу України на світовій арені.

Київського національного університету ім. Т. Шевченка